На краю Ойкумени
Шрифт:
Трохи похитуючись, підвівся один з вождів і почав виголошувати привітальну промову, супроводячи її плавною, красивою жестикуляцією. Пандіон зміг зрозуміти тільки загальний смисл, який полягав у тому, що вождь хвалив пришельців, жалкував, що вони скоро підуть далі, і пропонував чужоземцям залишитись, обіцяючи прийняти їх у селище як своїх одноплемінників.
Гулянка скінчилася вже вночі, коли мисливці досхочу понаїдалися ніжного м'яса молодих жираф і випили весь запас пива, йдучи до хатини, Кідого заявив, що завтра всі колишні раби, яких залишилося двадцять сім чоловік, будуть радитись про дальшу дорогу. Кідого вдалося поговорити з бродячими мисливцями,
— Тепер моє серце спокійне. Ти здоровий — в дорогу! В дорогу, хоч завтра!
Пандіон мовчав, уперше відчуваючи, що його бажання не збігаються з прагненням друзів. Молодий еллін не вмів лицемірити.
Після сьогоднішнього побачення Пандіон зрозумів, що нудьгу, яка весь час гостро вередила його душу, викликала любов до Іруми. Дівчина в розквіті юної краси зустрілася йому після жорстокого життя раба, на порозі волі!
Невже цього мало йому, який так недавно чіплявся за малесеньку надію на волю, перебуваючи на дні темної ями-тюрми? Чого йому, нарешті, треба в світі і житті, коли кохання владно кличе його залишитися тут, серед золотого степу? І таємне прагнення, яке він приховував від самого себе, назавжди залишитися з Ірумою стало міцніти в душі Пандіона. Він боровся з собою, намагаючись перевірити свою любов до неї. Довірлива молодість елліна непомітно заводила його в країну мрій, де все було таке легке й просте.
Завтра він побачиться з Ірумою, все скаже їй… а вона — вона теж кохає його!
Колишні раби мали зустрітися на другому кінці селища. Там, у двох великих хатинах, вони і жили. Каві, Кідого і Пандіон містилися в окремій маленькій хатині, яку віддали їм, зважаючи на хворобу елліна.
Пандіон точив спис у кутку хатини, потім встав і попрямував до виходу.
— Куди ти йдеш? — спитав його здивований етруск.—
Хіба ти не будеш на раді?
— Я прийду потім, — одвертаючись, відповів Пандіон
і квапливо вийшов з хатини.
Етруск уважно подивився йому вслід і, не розуміючи в чому річ, переглянувся з Кідого, який біля входу старанно робив з великого куска товстої шкіри щит.
Молодий еллін не сказав друзям, що Ірума чекала його сьогодні на узліссі. І Пандіон, почуваючи, як з приходом товаришів зросла несподівана загроза його коханню, що тільки-но зародилося, не мав сили відмовитись від побачення. Він виправдував себе тим, що все одно дізнається про рішення ради від друзів.
Наблизившись до лісу, Пандіон довго шукав очима Іруму, коли раптом дівчина, усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.
Це
Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.
Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.
Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.
Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.
Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.
— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.
Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.
— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.
Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.
Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.
Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.