На крилах пісень

Украинка Леся

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, Тінь марна я, мене жаль-туга обійма, Самої смерті прагну, більше вже нічого. Не будьте, вороги, ненависні до того, Хто в серці замірів владарних не здійма, Бо муку більшую, ніж має сил, прийма, Не довго втримувать вам лютість серця свого! Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, – Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили; Кінця бажайте безталанню мойому, Бо вже коли я тут недолі досить маю, Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва) [8]

I

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний

ку­то­чок! Мене вiд те­бе до­ленька же­не, Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок… I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не. Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги, Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги. Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця, Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, - То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

8

(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - українсь­кий бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.

II

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви, Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись; Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс, Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни Згинули рап­том, як лю­бiї сни; Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!.. Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, - Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi, Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло! Онде ба­лоч­ка ве­се­ла, В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла, Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi, Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi, Коло сел сто­ять то­по­лi, Розмовляють з вiт­ром в по­лi. Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї, Здається, без краю, - аж зно­ву Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї Провадять таємну роз­мо­ву. Он яроч­ки зе­ле­ненькi, Стежечки по них ма­ленькi, Перевитi, мов стрi­чеч­ки, Збiгаються до рi­чеч­ки, Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи, Далi, да­лi по­пiд кру­чi… Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

IV

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не, Грає вог­нем, про­ме­нiє I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, - Степ вiд йо­го чер­во­нiє. Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє, Промiнь де ллється iск­рис­тий, Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє, Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий. Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй, Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся, Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, - Далi все степ той без краю, Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну; Часом мо­ги­лу стрi­ваю. В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, - Тихо, i вi­тер не вiє. Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки, Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi, Людей тих - без лi­ку! Веселую чут­но му­зи­ку. Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi, Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку. I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му У мiс­тi ши­ро­кiм! Себе по­чу­вать оди­но­ким! I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому Склонитися слу­хом i оком. Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли В да­ле­кiй країнi, Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi. На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi, Огнi за­па­ла­ли У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли, Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi Незлiченнi свiт­ла сi­яли. В широкім просторі губилося око, А думка питала - Де щастя шукать вона мала, Любові й надії - у небі високо? Чи в морі спокою б шукала? Ні думко! Даремне в світовім просторі притулку шукати, В безодню дарма поринати; Любов і надія не в зорях, не в морі, - Між людьми поради питати! Шукай, може, душу там знайдеш де щиру І розум величний; Де правди не згас промінь пишний, Там теба шукати любові та миру. Спокій же знайдеш коись вічний!..

VI

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та! Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi! Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та Грає вiльно по синьому мо­рi. Тож сповнилось мені те бажання - Подались ми на море хутенько, І по хвилях морських погуляння Почали ми в неділю раненько. А у тую не­дi­леньку ра­но Синє мо­ре чу­до­во так грає, Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но, Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає. Що бi­лiє отам на роз­дол­лi? Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла Геть по не­бi гу­ляє по во­лi? Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла? В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не, Море на­че здiй­мається вго­ру, А

скле­пiн­ня не­бес­неє синє Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю. Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, - Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та; Корабель наш роз­рi­зує во­ду - I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та Зостається ши­ро­ка за на­ми, Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi, Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми, Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi. А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi, Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, - Нереїди при со­няч­нiм схо­дi Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють... I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, - Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю, Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко, Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю… Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре, Руху пов­не i ра­зом спо­кою! Забуваю i щас­тя, i го­ре - Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою Я жа­даю на час, на го­ди­ну, Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi, Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

VII

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло, Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло, По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко. От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко. Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi, Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi. Ходім же турецький замок оглядати Щоб нашу і славу, і лихо згадати, - Згадать давню славу, козацькую волю, І тяжку недолю, турецьку неволю. Тут колись гуляла доля і воля кривава; Тяжко-важко діставалась та сумная слава! Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри - Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi, I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi, При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi". В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре, Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре… У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця, Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця! А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний! Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний. Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє, А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє… Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око! Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми, Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми: Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли… За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли… Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти! Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти! Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на! Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна. Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на! Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на? Чи на те ж козацтво гинуло в неволі, Побивалось тяжко, шукаючи долі, Чи на те лилися кривавії ріки, Щоб усе пропало й забулось навіки? Та коли судилось марне лицарям загинуть, То невже про них і гадку нащадки закинуть?.. Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни! Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри, Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри… Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва, Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва. Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi, Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми! Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?.. Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну, Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?.. Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо, У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха, Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький, Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький. Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має - Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає. З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко, Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко, А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi… Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi. Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док, Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..

VIII

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да

Вже со­неч­ко в мо­ре сi­да; У ти­хо­му мо­рi тем­нiє; Прозора, гли­бо­ка во­да, Немов ок­са­мит, зе­ле­нiє. На хви­лях зе­ле­них трем­тять Червонiї iск­ри блис­ку­чi I яс­ним ог­нем ми­го­тять, Мов блис­кав­ка з тем­ної ту­чi. А де ко­ра­бель наш про­бiг, Дорога там дов­га й ши­ро­ка Бiлiє, як мар­мур, як снiг, I лед­ве при­мiт­не для ока. Рожевiє пi­нис­тий край; То iск­ра заб­лис­не, то згас­не… Ось про­мiнь ос­тат­нiй!.. Про­щай, Веселеє со­неч­ко яс­не!

IХ

Кiнець по­до­ро­жi

Кiнець по­до­ро­жi, - Вже зi­роньки го­жi Сiяють на не­бi яс­но­му, I вже ви­со­ченько Ясний мi­ся­ченько, - Вже хут­ко при­бу­дем до­до­му! Огнi нез­лi­чен­нi, Мов стрiч­ки ог­нен­нi, До мо­ря спус­ка­ються з мiс­та, А в прис­та­нi грає, Огнями сiяє Корабликiв зграя бар­вис­та. За час, за го­ди­ну Тебе я по­ки­ну, Величнеє мо­ре таємне! I знов ме­не прий­ме, Огорне, обiй­ме Щоденщина й ли­хо на­зем­не. I в рiд­но­му краю Не раз спо­га­даю Часини сi лю­бi та ми­лi! Прощай, синє мо­ре, Безкрає, прос­то­ре, - Ви, гор­дiї, вiльнiї хви­лi!