На полі смиреному
Шрифт:
Можливо, заплющиться він там, перед вікном, той вірменин-лікар, а що вірменин-слуга на той час вийде з його покою, застогне рипуче і захитає головою, кусаючи губи і скрегочучи зубами.
Через тиждень, саме підвечір, почали сходитися до Святошиної келії ченці. Ішли один за одним: перший ігумен, за ним Полікарп та інша братія — ступали повільно, бо разом із дрібним дощем віяв різкий, поривчастий вітер.
На порозі Святошиної келії стояв Агапіт, і ченці раптом спинилися, зорячи на дивно змінене обличчя свого брата по обителі. Він був і справді непоказний, але стояв на ґанкові, міцно розставивши ноги, — велика сила відчувалась і в поставі його, і в піднесеному обличчі. Хоч було навколо сутінно й порожньо, хоч усе сірою барвою покривалося, обличчя Агапітове стало наче сонце осяяне. Це вразило непомірно братію, і всі несвідомо схилилися перед тим його сонячним обличчям та силою, що.промінилася від усієї його, кожен сказав би зараз, міцної постаті.
— Як там наш брат Микола? — для годиться спитав ігумен, бо відповідь усі вже й без того знали.
— Братові Миколі покращало, і він сьогодні заговорив, а оце з'араз уперше за довгий час став на молитву.
Він не говорив, а співав ці слова, аж незручно мені стало дивитися на його торжество, яке не думав він ховати. Я відвернувся і там, віддалік, в затінку дуба, побачив вірменина-слугу, що аж шию витяг, так пильно наслухав.
— Чи не перешкодимо ми молитися братові Миколі? — спитав ігумен.
— Ні, — відказав Агапіт. — Ще нетривала його молитва.
Він повернувся і зайшов до келії, а за ним почало переступати поріг і чернецтво.
Святоша й справді клякнув і старанно бив поклони. Братія стала вздовж стін і терпляче чекала.
Зрештою Святоша спробував звестися, до нього кинулися підсобити Агапіт і я.
— Чи добре тобі ведеться, брате Миколо? — спитав ігумен.
— Коли богу молитися можу, то.й добре! Я відчуваю, що повертається до мене сила, — відказав Святоша.
Він ще й справді був кволий, бо аж звисав на наших руках, наче лантух.
— Велике дійство вчинено у нашому монастирі, братіє, — проголосив ігумен, а Полікарп схвально почав прикивувати. — Наш брат Агапіт чудо сотворив, і це навіки йому запишеться.
Схвильовано загомоніла й зашелестіла вогкою одежею братія. Агапіт стояв, скромно спустивши очі.
— Не моя сила тут удіяла, а божа, — сказав розважно. — Коли б не сподобив мене бог, був би вже наш улюблений брат мертвий. Силою молитви я підняв його на ноги, братіє!
— Покличте слугу вірменового, — наказав ігумен, і я, як наймолодший, кинувся виконувати наказ. Надворі вже дощило по-справжньому, і я побачив вірменина-слугу, начебто в далекому тумані.
Вірменин— слуга був майже мокрий. Чорна його одежа лисніла у скупому світлі дня, а обличчя було тривожне.
— Князь помер? — спитав він самими вустами.
— На щастя, ні, — відказав я майже весело, бо, незважаючи на дощ, щирою радістю був тоді переповнений. — Ходи, тебе ігумен кличе.»
Він наче вагався — йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.
Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.
— Чи ти слуга вірменина-лікаря? — спитав урочисто ігумен. Слуга мовчки хитнув.
— Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.
Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:
— І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, — голосно сказав він.
— Дивна сила у нашому зіллі, тату, — задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ґаночку. — Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.
— До мене вже не приходять сильні світу цього, — сказав задумливо батько. — До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.
Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.
— Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти…
— Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, — сказав старий. — Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука — не знати зілля, а вміти його сполучити.
— Надто довго треба здобувати цю науку, — так само задумливо тягнув Агапіт. — А якнайскоріше — скільки, тату?
— Ціле життя, сину.
— Тоді я не встигну, — засміявся Агапіт. — А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?
— Не саме зілля, а сполука, — сказав батько. — Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.
Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.