На розпутті

Грінченко Борис

–  Я тут пасіку бережу...

–  Завсігди?

–  Ні, коли батько, коли я... Тепер усе я бережу, а батько вночі...

–  Утомився, треба відпочити,- промовив Гордій і сів на землі. І дівчина сіла, де сиділа.

Гордій почав розказувати, що зовсім випадком зайшов сюди і якби не заблукав у цей ліс, то, мабуть, і не прийшов би до неї. Йому й хотілося її бачити, та не насмілювавсь прийти. Чи вона на його не гнівається, що він прийшов? Ні? То він радий! І він почав розпитуваться: про її батька, про матір, про неї саму... Ледве згадано Андрія, Орися залилася слізьми. Гордієві знову довелося її розважати, і він робив це, як і перш, держачи її руки в своїх руках...

Дивна була дівчина Орися. Така ляклива, така недоторкана звичайно, вона

ставала враз цілком щирою до того, до кого схилялося її серце. Андрій уразив її гордість, занехавши її почування, скоривши їх потребі,- вона не могла з цим погодитися. Дожидала пекучим дожиданням. Але як її надія не справдилася, як Андрій не прийшов,- більше терпіти не могла. Мусив надійти вибух, і він надійшов. Страшно втомлена духом, мов розбитою почувала себе після його, але знала, що вдруге вже цього не буде. Те, що було, порвалося, щоб не вертатися ніколи. Ще плакала, згадуючи про Андрїя, але се не були сльози за милим, сльози з розлуки - ні, се були сльози по розбитій надії, по загубленому щастю, та ще це були сльози з образи, з кривди, якої вона зазнала. І не диво, що вона щиро прихилялася до Гордієвих слів. Адже він обрятував її від смерті, душу їй одживив своєю щирою розумною роз, вагою, і якби не він, то що б з нею було? Така вдячна була до його і через те така прихильна. Розмовляли довго то про речі сумні, то зовсім про дурниці. Орися веселішала, розмовляючи з Гордієм зовсім вільно і звучи його "ти". Вже звикла до тієї думки, що хоч він і служить у конторі, і в панській одежі ходить, але сам, мабуть, з сільських парубків,- не дурно він говорить по-простому. І вона поводилася з їм як з звичайним сільським парубком.

Щиро, часом навіть весело пробалакали вони доти, поки Орися скочила з місця, скрикнувши:

–  Ой, ненько ж моя! Скоро батько прийдуть! Іди, Гордію, швидше, бо щоб тебе не побачили.

–  Так скоро?
– промовив Гордій.

–  Де тобі скоро, коли вже вечір!

– Але невже ж я оце тебе вже й не побачу? Дівчина спустила очі. Гордій узяв її за руку:

–  Скажи, Орисю, можна ще прийти до тебе сюди погомоніти?

Орися то червоніла, то блідла мовчки. Врешті озвалась:

–  Не знаю...

–  То я прийду!
– поспішився Гордій.- Адже ти будеш тут у неділю після обід?

–  Буду...- тихо відмовила дівчина, ще нижче спускаючи голову.

–  Гляди ж, прийду! А тепер справді поки - бувай здорова!

Йому хотілося поцілувати її, як сестру, в чоло, але не посмів цього зробити. Він тільки стиснув їй на прощання руку і пішов з пасіки.

XII

Гордій вернувся додому з новим почуванням. Чув, що Орисин образ починає запановувати у його в душі. Дівчина не йшла йому з думок. Згадував її рухи, її слова. Нетерпляче дожидався, коли знову з нею побачиться. Треба було ждати три дні, до неділі. Але ці три дні здались йому довгими найбільше тим, що за їх Гордій мав якось дуже багато господарського клопоту,- між іншим кілька наймитів покидали роботу, занісши не зароблені ще гроші; це вже була не першина, і Гордій не знав, що з цією історією робити,- хоч позивайся з кожним наймитом. Але ще краща річ скоїлась у суботу. Гордій надвечір був у конторі і, кінчаючи роботу, вже хотів іти додому, коли зненацька почувсь грюкіт коло дверей і в контору вступив Олійниченко з двома об'їзними, у Олійниченка все обличчя було в крові, у одного об'їзного рука була на поясі, зав'язаному через шию.

–  Що се?
– спитався Гордій.

–  Лихо, Гордію Васильовичу,- хоч пропадай! Замалим, замалим не вбито і мене, і об'їзного. Хоч зараз у труну!

І, не вважаючи на свої останні слова, Олійниченко дуже ясваво махав руками.

–  Та що ж там такого?
– кажіть уже!

–  Поїхав я та два об'їзних у ліс. Думаємо - сторожа вивірити. Ну, я, значить би то,- в ліс, а вони, об'їзні, значить би то, в поле, що за лісом. Тільки ми до лісу, аж чуємо: ляп!., ляп!., ляп!..- Стій!
–

кажу,- хлопці, та се ж ляпа!
– Ляпа,- кажуть.- Мабуть, руба?
– А мабуть.- А ходіть?
– Ходіть!
– Пішли ми та швидко та тихо, а коні, значить, оддали подержати нашому ж пастухові - був тут поблизу. Ну, небагато й пройшли, бачимо - четверо чоловіка з сокирами. Ми - хильці, хильці поміж кущами, підійшли ближче. Глянули, коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,- так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло - ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: - А що це ви тут?
– Ліс рубаємо.- А чий же ви рубаєте?
– Божий.- Та чий же він є?
– Та божий же!
– Це ліс окономичецький.- Окономія його не садила.- Давайте сокири,- кажу,- нема чого багато балакати.- А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь!
– так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити - тільки живих пустили...

Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.

–  Ну, добре, підіть до фельдшера - хай він подивиться, що у вас,- сказав Гордій,- а я сього діла не покину.

–  Зділайте милость, Гордію Васильовичу!
– низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.

Цей випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.

Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:

– Що там таке знову скоїлось?

–  Ат! Ну їх к чорту!
– зло відмахнувсь рукою Гордій

–  Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.

–  Себто?
– спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.

–  Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

–  Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

–  Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

–  Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

–  Ні, я кажу взагалі - з усією радівською громадою.

–  Це й ти набралась од Демида його думок?
– глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

–  Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

–  Це все нісенітниця!
– гостро відмовив Гордій.- І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

–  Знов кажу, що се моя власна думка,- промовила Ганна.- Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже - фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

–  О!
– ба, якого оборонця знайшов Демид!
– засміявся Гордій.- Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

–  Не "союз"...- почала вона.

–  Але чого ж ти червонієш?
– перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

–  Я кажу, що не "союз"...

–  Але чого ж ти червонієш?
– знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

–  Я червонію того, що ти так зо мною говориш!
– одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.