На розпутті

Грінченко Борис

– Ну, не обороняй!
– скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.- Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?

Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.

–  Та всі вони одного заводу.

–  Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...

–  Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.

–  А б'ються ж прокляті!

–  Чуєте ж, мене, - казав якийсь уже старенький дідок,- як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,- не скину. Оддирай, жінко!

Жінка оддира, а я сичу!

Дехто засміявсь, а один запитав:

–  Та за що се так він пригостив тебе?

–  Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа - хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.

–  Чортові ненажери, усе пожерли б!

–  Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.

–  Панської та попівської кишені нічим не сповниш.

–  Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,- озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,- а в мене защо гроші ляснули?

–  А защо, Грицьку?
– спитався дід Корній.

–  Порядились ми в окономію камінь бити,- почав Грицько.
– Од сажня - два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.- А що ви, хлопці, каміння не приставляєте?
– Як - не приставляємо? Куди?
– Та в окономію.
– Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою?
– Авжеж, з приставкою. Глядіть же!
– Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші!
– Скільки сажень набили?
– П'ять.- А приставили?
– Нас наймано без приставки.- Ні, вас наймано з приставкою!..- Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми - хоч і заприсягтись зараз!
– без приставки ставали!

–  Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!

–  Авжеж і дурять!

–  Ось слухайте: пішов я...

–  Та ні!
– перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,- той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.- Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?

–  Коли свого нема, діду Степане?

–  Чужого не руш, хоч і свого нема!
– одмовив дід Степан.- Або чого в шкоду лізти?

–  Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.

–  Коли вскоче, а коли й навмисне.

–  Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?

–  Ех, люди добрі!
– похитав головою дід Степан.- Неправдою не здобрієш.

–  Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш!
– озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.- Іменно - свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?

–

 Ну, ти мовчи!
– забалакав до його суворо дід Степан.

–  А почему б я должен був мовчать?
– задерикувато спитався той.

–  Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.

–  А я чим причиною?

– Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?

Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,- тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.

–  Разві я винуват, що лежобоки продають!

–  Та вже ж!..- Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!

–  Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков!
– скрикнув той, почервонівши з серця.

–  Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть!
– спокійно відказав дід Степан.
– А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?

–  Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі!
– одмовив Семененко.

–  Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.

–  А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.

–  Еге, не беріть!
– озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.

Поневолі чоловік іде та й бере.

–  Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають!
– виправлявсь Семененко.

– Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.

Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:

–  Не вигодно - не бери!

–  Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.

–  Откуда ж би то ти знав?

–  А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

–  Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть!
– промовив