На тведiй землi
Шрифт:
Коли я приходив з нічної зміни роботи, я звичайно до обіда спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня "Иорк", власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитромудрими ганочками, балькончиками. прнбудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисілн за бпаком сонця. За повір'ям більшості мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились,
Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. "Гріл Иорк" пишався численними написами, неоновим світлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші, пропонувала вам ситість, це місце, де, крім "гамбургів" і ''гот-догів", ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись "зі своїми" і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.
Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширялося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.
З поміж них контрастове виділялась звинна, елегантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом івановичем.
Одного разу вона несподівано мене запитала: — Павле івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс? — Ні, - відповів я незучаснено — Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, — казала вона здивовано. — Ні,
— відповів я тим же тоном. — Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, — вияснила вона. — А вона вас знає, - вияснила виразніше. — Мене? Як і чому?
— питав я здивовано. — Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. і про вас говоримо. Вас усі знають.
Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.
— Дуже гарна, — казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.
— Навіть дуже, — пробував я жартувати.
— Уявіть, що дуже. і шкода, що ви її не знаєте.
— Можливо й шкода.
— А може б ви хотіли з нею познайомитись?
— А чому б ні.
— Вона недавно прибула з Монтреалу.
— О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.
— А ви, здається, з Ванкуверу.
— Маєте рацію, — відповів я з посмішкою. — А чи міг би я знати ваше імення?
— Зіна.
— А далі?
— Далі нема. Зіна.
На цьому наш діялог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у (фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно.
Зовсім недавно, я, було, щось подібне зустрів. і не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже в перемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Баторст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейські ілюстровані журнали, ремінісепції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…
і саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікальне вражаюча і безкомпромісово гарна. і закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.
Це можливо мариво гіперболічне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годі проглянути. За ціле моє різно-многогранне буття на цій строкатій землі, не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голівудських колекцій… Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі, під ясним синім небом моєї домени, подібні явивища зникаюче рідкісні. і тоді вони вражали, і наводили переполох і підносили температуру.
Хоча звичайно — дяка Богові, такі феномени появляються, торкаються, віддалюються і забуваються. Залишається далі те саме переконання нездійсненности, гіркий присмак невіри і нсвиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторі. Але ці ого разу, це звичне правило було порушене. По кількох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому місці, у той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змінами (сіра, обтікальна, як рукавиця, суконка зі загостреним підкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попередні спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, ніяка Венера Мілоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанція жіночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд ін Ню Иорк, свідомого поєднання вітамінів з аптечних баньочок і контрольованих калорій. Я б це назвав скромно, як Чорчіл назвав одну із своїх книг — "Тріюмф і трагедія". Тріюмф цивілізації і трагедія моєї неспроможности.
Подяка творцеві, що і це минулося. Залишився довший, гостріший спогад і трохи бурчливих філософських розважань за чашкою кави в кубічній кімнаті "Иорку", солідної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш ніякими чарами чемлі. Я не виявив паніки від пропозиції Зіни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. — Як ваша малярка з Монтреалу? — запитав я її. На це, Зіна виняла з маленької кишеньки свого білого плаща візитівку одного зубного лікаря з годинами прийнять пацієнтів і на її звороті, енергійним письмом, написала: "Лена Глідерс, 370 аве Шша, 00-4117". і подала мені.