На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Я змінив напрямок, підійшов ззаду до Лени і отетерів. На столі лежав дуже добрий шкіц олівцем — голий чоловік, лежачи навзнак, зі задертою догори бородою і розкиданими на боки руками й ногами. Він, видно, міцно и неспокійно спав, можливо, навіть хропів… Не тяжко було вгадати хто був моделем цього мистецького шедевру. Не було сумніву, що Лена минулої ночі побувала у мене в гостині.

— Лено! — вирвалось у мене майже погрозливо.

— Що, Павле? — відповіла вона спокійно. Її акторство вдавалося досконало.

— Як вам не соромно? — докоряв я ображено.

— Біблійна картина. Ной, що впився своїм вином.

— Це… Це… Чорт зна-що!

— Вам не подобається?

Я не видержав і голосно розреготався. Це зірвало до сміху також Лену. Ми дивилися на той шкіц і реготалися

сердечно. Той безпосередній, щирий, невинний вираз людської істоти, яка заснула і яку Лені так дотепно вдалося передати. Ми сміялися і це дало гарний початок нашого другого дня, злагіднило гостроту моєї рибальської негоди, дало можливість достотне про неї оповісти, розуміється із усілякими додатками, що мені, мовляв, зірвалося кілька "отакеських" судаків, дарма-що це не багато казало, бо для Лени таке слово, як судак, розцінювалось дуже абстрактно і не робило істотної різниці з тими окунцями, яких бачила в холодильнику. Зате образ дідка у червоній сорочці з рудим собакою їй імпонував і вона сердечно раділа, що йому так щастило з рибою, а коли я признався, що вчорашній "динаміт", який я приніс з прохідки, був нічим іншим, як звичайними хробаками, вона знов від душі сміялася. Це був смішний ранок.

і це була неділя. Гарний день. Дуже рухливий. Голі тіла валялися масово на березі озера засипаного човнами. Я пропонував обід в ресторані, прогулянку човном — відмовилась. Не питав чому. Погодилась лишень купатися і ми цю спроможність використовували до краю. Ми стрибали до води, як жаби, бавились у ній по дитячому, Лена, до речі, чарівно плавала, її темно-синій купальник пречудове облягав її звинне тіло. Але вона чомусь соромилась своїх ніг, неохоче виставляла їх на показ, хоча її ноги були цікаво, міцно збудовані і для чоловічого ока творили велику принаду. Особливо її мускулясті, продовгасті стегна і довгі, стрункі литки.

Втомлені, задихані, намазані кремом "нівеа", ми лежали поруч навзнак на гарячих, голих дошках, гиркаючись фразами, змагаючись діялектиккою питань, якими ми намагалися рішати долю світу. Лена любила іноді, всупереч власному переконанню, роспочати якусь філософську філіпіку, з якою не могла дати раду і плавала у різних диверсійних і примхливих словесних витівках, що мене сердило. Уявім собі філософа з намальованими карміном устами, який любить брильянти і дорогі хутра і який хоче реформувати світ на зразок Могамеда чи Леніна.

Тим більше, що за останні роки, я взагалі втратив пошану до всіх реформаторів, яких би мастей і завдань вони не були, заразившись переконанням, що без них світ виглядав би багато мудрішим і щасливішим.

Обідали ми дома і трохи пізніше, і з меншим ефектом, ніж учора, воліли бути більше на сонці, аніж готовити їжу. Підходили до холодильника, брали, що було і що подобалось і їли на ходу. Лишень пили багато екстрактної кави на круглому столику верхньої відкритої веранди. Гора брудного посуду в кухні подвоїлась, а кухонна долівка засмітилась лушпинням помаранчів, бананів, бляшанками з консерв і папірцями з чоколяди, що нас ніяк не бентежило.

Увечері, замість прохідки, ми танцювали каріоку, ча-ча і взагалі латинську кабалістику, а ще пізніше, слухаючи вечірній концерт Сі-Бі-Сі, ми грали на передній веранді своєрідну гру карт, яку звали "дурень", при чому Лена мала нагоду дістати цілу серію цих титулів, не видержала характеру, почала нервуватися, розкидала карти і ми знов пішли любуватися озером.

Що там цікавого. Багато. По-перше ми самі у позі, на цей раз обнявшись, мов двоє школярів, коли вертаються з лекцій, по-друге озеро, як озеро, як вода, як простір, як стихія з місяцем, перед яким тремтіли без-дихальні земля, небо і наші серця. Коли я мовчазно вказував пальцем на місяць, Лена також мовчазно і делікатно лоскотала мене по спині, а я намагався пригорнути її помітніше, щоб вона одразу перечила і впиралася. Ця гра нас цікавила і помітно бентежила, так що мій купальний одяг наводив мене на думку, як міг Адам у своєму раю заховатися за фіговим листком, навіть коли він був розміру мексиканського сомбреро, коли його ква хоч частинно дорівнювалась спокусами до моєї Лени.

Лена тихо, підступно, горлово сміялася — та моторошна

відьма, яка напевно знала про мої клопоти і щоб ще більше дошкулити мені, вона ще визивніше бавилась своїми чарами. Вона, наприклад, намагалась мене піймати в обійми, запрошувала провокативно до танцю, дорікала, що я забув обіцянку "танцю тіней під місяцем", пропонувала обом роздягнутися, щоб злитись з природою. — Де ваші обіцянки? Де ваші тіні? Ваша відвага? — не могла вона втриматись від реготу. — То починайте, — відповідав я. — А ви не перелякаєтесь? — казала вона, намагалась втримати сміх і скрадливо наближалась до мене. — Лиш починайте, — казав я з другого кінця веранди. — Але ж ви боїтесь… Бо-її-тесь!

— Щоб доказати, що я не боюсь, я почав наближатись до неї. — Но-но-но!

— відступала вона. Я наступав далі.

— А ви чого? — кричала вона з дитинячим острахом. — Зупиніться! Ні кроку далі!

Я відходив назад, я це знав, і я її розумів. — Отже хто боїться? — питав я зневажливо.

— Я не боюсь! Я лиш не хочу!

— Чого ви не хочете?

— Вас.

Щоб збити температуру, я з розгону кидався у воду і це негайно отвережувало. За хвилину я виходив з купелі твердий, як горіх, і холодний, як ангел, з мене текла вода і я справді танцював дикий танець не конче тіней, а якихсь, можливо, бушменів з пристрасними викриками без якого будь сенсу, аби тільки висловити своє вдоволення. Лені ці вигадки подобались, вона долучалась до мене, розпускала своє волосся, вимахувала головою, як бунчуком, робила широкі, пружні, як пантера, стрибки і викрикувала незрозумілі викрики. Ми танцювали до втоми, а опісля спонтанно кидалися в обійми, захоплено реготалися, ледве трималися на ногах, а коли нам не хватало видержки, Лена виривалась з обіймів і бігла вверх по сходах до котеджу. — Добраніч, Сатире! — гукала вона на бігу. — Добраніч, відьмо! — відповідав я їй навздогін.

Було пізно і я побіг також до своєї спальні. Там стояла млява тиша і все виглядало так, як я залишив рано. Минулої ночі я мало спав, а тому миттю скинув купальник, кинувся у постіль, прикрився легким простирадлом і на цей раз згасив світло. Затріщала постіль і все зникло. Було десь по першій годині.

Я спав сном каменя, нічого не чув, нічого не снилося, обливався потами і був мокрий, мов тюлень. Рано о п'ятій годині механічно прокинувся згідно із звичкою прокидатися на призначений час з точністю будильника. Та сама процедура збирання, що і вчора, і я виїхав на те саме місце, що й минулого разу, застав там того самого дідка з собакою, привітався з ним, як зі старим приятелем, запитав про "лак" і закинув вудку.

Був такий же, як і вчора, барвистий ранок, лишень це був понеділок, а тому довкруги значно менше руху. Тим часом взагалі все спало і ми з моїм сусідом були чи не єдиними представниками живого населення цього кольорового закутка. Я мав добрий, ще від учора, настрій, а тим самим моє щастя також сприяло. Я вже не раз помітив, що успіх наших підприємств у великій мірі залежить від нашого настрою. Як тільки я спустив вудку у велику прогалину поміж камінням, як я відчув, що її щось нервово шарпнуло. Для рибалки це повзбудлива мить. Відрухово я смикнув вудкою і відразу відчув, що вона за щось загачилася і почала швидко поринати у воду. На одну мить я було розгубився, але разом з цим механічно почав крутити корбочку шпулі. Лінія вудки сильно натягнулася, вудилище вигнулося і почалося пручання з якоюсь потворкою, якої я ще не бачив. Це мусіло бути щось сильне, бо змагання вимагало зусилля. Мій сусід — дідок, як також його собака, зацікавлено насторожились, я не дуже майстерно володів своєю зброєю, намагався заполучити мою здобич до сітки, це мені не щастило, час тривав, боротьба продовжувалась. Згодом я вже міг бачити у чистій воді метушливий зарис якоїсь рибини, яка видалась мені вражаюче великою і яка робила розпачливі зусилля, щоб уникнути полону. Але дарма. Ще кілька хвилин пручання і моя полонянка, підхоплена сіткою, завзято, але безнадійно тріпоталась на дні човна. — Бес! — заявив мій сусід. Це був справді чудовий примірник цієї риби, якої до речі в Европі не зустрічається, біля чотирьох фунтів вагою, я був задоволений, загачив свою здобич на гачок ланцюга і спустив біля човна у воду.