На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи і шумить вода — стихії, освітлені мільйонами амперів сяйва у славі неперевершеної казки Богом даної землі, сонцю, плянетам, людині. Гарячі, мокрі, з болями й скреготом зубів люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби.

МИ

і

Годі сказати, чи завинили тут блискавки і громи, а чи були вони лиш вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацією і блискучим акомпаньяментом до нашої пречудової драми. Можливо, я ніколи не знайду справжнього слова, щоб це сказати. Сталося чудо,

якого я багато років чекав, Лена була незрівняно велична у своїй незабутньо-магічній ролі, сталося нагле персвтілення, яке наблизило нас до краю блаженства.

Останні три дні і три ночі, які ми продовжили на п'ять днів і п'ять ночей, нашого перебування на озері, були тріюмфом і апотеозою довгої й впертої боротьби наших несподіваних взаємин. Це була велика зустріч блукаючих плянет у незмірному космосі подій, що виповняли наш час і наш простір. Погода цих наших днів була вірним нашим союзником, втаємниченим другом і надійним помічником, вона вернулася до своєї літньої норми, кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було маєстатно сине, вода приманливо бірюзова. Ми купалися, ми їздили човном, ми ловили рибу, ми ходили на танці, ми слухали музику. і багато сміялися. Сміх рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, світ видавався легким, як пушина. і, розуміється, ми були твердо рішені, навіть без мови, одружитися, ось тільки я впорядкую свої достатки, роздобуду справжнє мешкання і вистачальний прожитковий рівень. В моїй уяві появилось багато нових видив, думка забігала до самого краю можливого, я став довірливим змовником фантастичних і не фантастичних плянувань, нові проекти супроводжували мене, як пажі, як раби і як весталки.

То ж та пречудова жінка була моя. Наша постіль єднала нас повсякчасно. Нас годі розірвати. Наша пристрасть розгорілася і не могла згаснути. Це вже поже жа під час посухи, це злива вогню. Нам слід лиш торкнутися і ми вже готові. Ми справляли авансом наш медовий місяць у всій його насолоді, ми всіх і все забули і були вдоволені, що нас забули також.

А коли ми знов опинилися на вулицях нашого міста, нас годі було впізнати — двоє міцних, свіжих, загорілих богів, які щойно зійшли зі свого Олімпу, щоб своєю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з її численними дітьми і різноманітними синагогами. Моя безвіконна кімната видалась мені мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронті під Ленінградом і яка тепер наводила на мене паніку. Я мушу як найскоріше її залишити, час наглив, дні блискавично тікали. Не було більше таємницею, що ми з Оленою заручені і що наше одруження — питання місяців. Всі мої адораторки зложили зброю і відійшли на бік. Ми з Леною появлялися на вулиці, в кав'ярні, на танцях, на вечірках, у кіно, на нас дивилися заздрісні очі, нас обмовляли, ми були атракцією всієї нашої громади.

Надходила рішальна осінь, я мав вилізти із своєї власної шкури, я складав і розкладав свій бюджет, інколи я нагадував вужа, якому наступили на хвіст.

Але я був трагічним оптимістом, я не гонився за дешевими успіхами, як і не мав наміру брати жар голими руками, але я мав безодню далебі цікавих плянів, підшукував спільників, домовлявся співробітничати, замовляв позички і був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарівну Маркгам і оселюсь десь там далі на північ на цій прекрасній шахівниці нашого розлогого міста, а тоді наш з Леною рай дістане концесію і буде включений до реєстру законних інституцій.

Але несподівано прийшов той від'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня я дістав від Зіни телефон. — Приходьте негайно! — Лена виїжджає до Монтреалу!" справді наглість критична. Чому від'їжджає і чому повідомляє Зіна. Знов та Зіна і знов містерія. Кличу до телефону Лену. Вона запинаючись, мов школярка, повідомляє, що дуже захворіла мама і вона мусить негайно від'їхати. Чому не повідомила мене? Ось тільки збиралася, але Зіна випередила. Чому Зіна? Нема коментарів.

Біжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке пригадую із Сімко, сидить згорнута калачем у заголів'ю свого

ліжка, прикритого м'яким гуцульським килимом. Не біжить мені назустріч і не вітається. Її очі заплакані. — Що з вами? — кидаюсь до неї, ніби до раненої. (Не дивлячись на всі наші пригоди, ми з нею були на "ви". Цього, розуміється, хотіла Лена). — Мама. Ось телеграма. пду. Сьогодні.

— Але ж, Лено, — починаю схвильовано.

— Ні-ні-ні! Милий. Не треба. Я мушу! — перебила вона мене. Її обличчя дивно сердите.

— Що з мамою?

— Не знаю! — Відповідає різко.

— Так нагло!

Лена не відповідає, очі її бігають… Закушує нижню губу, ніби терпить біль. — Я вернуся! Я скоро вернуся!

— Коли?

— Не знаю. Милий. Не робіть такого вигляду!

— Передовсім не робіть ви!

— Бо я не можу зрозуміти! Я не можу зрозуміти! — повторяла вона крізь сердиті сльози.

— Чого не можете зрозуміти?

— Нічого не можу зрозуміти. Якісь ідіоти! Ще менше міг зрозуміти я, що за ідіоти, кого має на думці? Я дивився далебі з виразом ідіота і не знав, за що хапатися, ніби я топився.

— Може б ви щось пояснили, — почав було я.

— То ж кажу! Нічого не знаю. Можливо іншим разом! Навіщо питаєте?

— Коли їде потяг?

— Не їду потягом.

— А як?

— З Лисим. Він їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене це виводить з рівноваги. — Лено, — вирвалось у мене, — як що ви знов граєте якусь…

— Замовчіть! — крикнула вона. — Не мушу давати вам звітів!

Я раптом замовк. Хвилину розгублено міркував. Була наелектризована тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. — Допобачення! — вирвалось у мене нагле, нерозумне, відрухове речення, я повернувся і майже вилетів з кімнати. За мить я опинився на вулиці. Уявляю, як я виглядав. У мені тремтів кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на вечірню зміну праці, я мав мало часу, але я не пішов до дому, а скочив до автобусу на вулиці Осінгтон і поїхав на вулицю Квін до ресторану де працювала Зіна. У ресторані було повно гостей, всі місця при барі заняті, сильно пахло всілякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було трохи вільніше, Зіна у своєму білому халаті була дуже зайнята. Я ледве знайшов місце при барі і розгублено замовив каву. Зіна одразу мене побачила, зрозуміла, в чому справа і підійшла. — Чи можу з вами бодай п'ять хвилин говорити7 — запитав я. — Добре. Ось тільки впораюсь з тим гостем. Зайдіть до сальончику. — Я забрав свою каву і перейшов до сальончику, що був також зайнятий по вінця, ледве знайшов якесь місце і одразу появилася Зіна. Її вираз зраджував лукавство і не викликав довір'я.

— Скажіть, — запитав я одразу, — що там сталося? — Павле івановичу! Я не знаю, — спонтанно відповіла вона. — Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що щось накоїв той Лисий.

— Який Лисий!? — майже викрикнув я.

— Ви ж знаєте.

— Я нічого не знаю.

— Тихо. Тут люди.

На нас справді зо всіх боків дивилися, мій вигляд був далебі грізний, я каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. і приголомшила. Рішуче не знав, що далі робити. Заплатив каву, без слова вийшов з ресторану і вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я чув її схвильоване дихання. — Лено, — казав я притишеним, нервовим голосом, у якому виразно звучала розпач. — Пам'ятайте, що ви ставите на карту ціле наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли мусите їхати — їдьте потягом, я куплю білет і проведу вас на двірець.

Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена.

— На вулиці.

— Ви були в Зіни.

— Я був.

— То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут ні при чому. Мусите мені вірити! Мусите! Зіна зла, що я не виконала її завдання.

— Якого завдання?

— Вони мене тероризують. Я мушу тікати. Поясню іншим разом.

— Лено! Але ж ви…

— Ви бачили в якому я стані. Не питайте! Лисий мені помагає.

— Лено! Лено! Я зараз буду…

— Пізно! Вже пізно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мій милий! — і вона положила слухальце.