На тведiй землi

Самчук Улас Олексійович

Я вирвався прожогом з будки, піймав перше таксі і погнався на вулицю Шша. Здавалося, що те чортове доробало сунеться зі швидкістю волів, що все змовилось ставити мені перешкоди, я наглив шофера, шофер наглив машину, зупинки трамваїв, червоне світло, бічні вулиці, тягарові авта… Вороги, самі вороги, максимум нашої швидкості 30, їдемо 15–20 і це зветься модерне темпо, що від нього можна збожеволіти. А коли ми під'їжджали до будинку при вулиці Шша, я бачив виразно, як саме рушило велике темно-сіре авто, як мені здавалося, спрямоване на далеку дорогу. Це міг бути той самий темно-сірий Крайслер Лисого, що про нього якось згадувала Лена. Одна тільки мить! Темно-сірий Крайслер так швидко віддалився і зник в напрямку Блуру, що я не встиг

ані охнути. Я лиш підняв голову і напружено дивився йому в слід здовж спорожнілої вулиці, через яку почали переходити з криком і гамором школярі з найближчої народної школи, які заступили нам дорогу. Я сказав шоферові відвезти мене на мою Маркгам.

Отже за один день, чи краще пів дня, все змінилося до невпізнання, Лена нагло зникла — незбагнуте, безглузде чортовиння… Що можу сказати? Мушу їй вірити — скільки разів це повторяла, я вірив, але де взяти віри, коли не віриться. Чому б не вияснити справи, не сказати все словами, для чого та безглузда загадковість, та заїкуватість сумління. Можливо там нема нічого несподіваного, а це лиш страх перед самим собою, смакування власного болю. Я переконаний, що це дешева, балаганна видумка позбавлених дотепу мозків, дурне чортовиння, безглуздя, бо ж за що саме мали б "вони" її тероризувати, якого завдання вона не виконала?… Доречі, Зіна не вірить в телеграму, чи маю вірити я? Голова крутиться, мозок туманіє, гіркота заливає почуття, я безпорадний, розгублений, залишений, на язиці весь час декадентський мотив якогось забутого куплетиста.

Це квилєння наповняє мене все більше і більше і переливається через край мого безсилля, чую біль, біль, біль — тупий і безупинний від якого терпне піднебіння і в'яне зір…

Цю дику ніч я провів у товаристві моїх золотих, солодких, спітнілих машин з їх вічним гугливим рухом і їх запахом зіпсутої оливи, які своїми демонічними звуками заглушали демонічні стогони моїх розбитих нервів. Я хотів говорити далі з Леною, я бачив її зовсім живу і плотську перед собою, тому роздобув папір з шуфляди малого стола, що стояв побіч моєї майстерні і під звуки машин на заолієній, дерев'яній скринці з моїм знаряддям, почав писати всіляку нісенітницю, що тільки прийшло до моєї голови: "Мила Лена! Ви від'їхали своїм Крайслером під фурію пристрастей, що їм міг би позаздрити сам Люципер. Ви залишили мене дослівно розчавленого на хідниках вулиць. Ви не сказали мені ніодного людського слова, яке б можна було розуміти.

Ви мене знаєте. Я не паяц, не балаганний блазень, не кльовн П'єро. Я можу розуміти все, навіть віддаль, навіть божевілля, але я нічого не розумію з Вашої теперішної поведінки. Закликаєте мене вірити! Ради Бога! Я Вам завжди вірив, я Вам безглуздо вірю, бо паскудно, негідно, по собачому люблю. Ви це знаєте і…

Я писав, і писав, і писав, скиглив, хуліганив, блюзнірив і не міг знайти кінця своїй зачумленій безрадності, я хотів висловитися, але вислів не приходив, а приходив туман, марево, болото, трясовиння. Колеса машин і колеса моїх марень крутилися туманним клоччям у моїм зачадженім мозку і викидали піну глибокого, підземного, огненного жалю. к речі, яких ви направду не можете висловити!

і після цього почалося моє Торонто без Лени. Це був терор. Я не знав, де себе діти. Я звик кожного дня, кожного вечора переживати празник, бути з нею, говорити, сміятись, співати. Ходилось на побачення, на зустрічі, до кіна, на вистави, бібліотеки. Виїжджалось на острови, їхалось моторовим човном під місяцем, не зважалось на час, на години, на місце. Я одвик від людей, а люди від мене, що мав робити тепер?

Я тинявся, як люнатик, по брудних вулицях середмістя, мене нічого не цікавило, забави без Лени не були забавами, дівчата не видавались дівчатами, дні минали черепашачими кроками, ночі видавались бездонними прірвами. На роботі я лиш думав про неї, її ім'я вимовлялося безконечно, вона заповняла мене дослівно, поневолила абсолютно. Я був нею хворий.

Що другого

дня я їй писав, вимагав відповіді і одного разу дістав від неї писульку: "Мій коханий! Простіть, простіть, простіть! Я винна! Знаю що ви переживаєте. Я переживаю те саме. Я хвора. Як можете — прибудьте сюди. Монтреал гарне місто. Постараюсь все пояснити. Цілую, плачу, кохаю! Ваша"… Адреса й телефон.

Ці слова я читав, як голодний, як п'яний, як дикий, я їх хапав на льоту, ковтав, вони виходили все нові хоч ті самі і я ненаситно поїдав їх, як звір свою жертву. Вони щільно засіли в моїй крові і я буду чути їх навіть за гробом.

Найближчої суботи я мав вільне, а дотого вимантив вільний понеділок і вже раннім 9.15 експресом Канадської Національної Залізниці, у дуже гарному, новенькому вагоні з м'якими фотелями і величезною панорамою Бритійських гір на передній стіні, я мчався до Монтреалу, щоб під вечір, о годині 5.45, висісти з невеличкою валізкою на величному, многолюдному, шумному Центральному двірці і одразу з двірця нетерпеливо дзвонити Лені. — Де ви є? — почув я захоплений, гаркавий голос. — На Центральному. — Зараз там буду. Чекайте при виході!

Я не чекав, я маяв, як прапор, мій зір без перерви тримався годинника, наполегливо вдивлявся у вуличну масу людей, залитих сяйвом неонового світла з блідими, етерними обличчями, з безліччю ніг на вогкому хіднику, під шум і стогін безконечних машин і спалахів безконечних реклям. Розуміється, що час поняття релятивне, зараз це не час, а граніт, це не хвилини, а тяжкі глиби каменю, я чув їх тягар весь цей день, я не можу стояти на місці і не можу відорватися з місця.

і нарешті вона. Під'їхала темна таксівка і з неї з поспіхом висіла Лена у своєму чудовому осінньому плащі рудого кольору з великими кратками, не защіпнута, без капелюха, з розбитим волоссям, свіжа, ясна, усміхнена. Поспіхом платить шоферові, я біжу назустріч. — Лено! — Павле! — і ми душимось у обіймах, таке знайоме тепло, дихання, запах. — А я так чекала… і знала, що приїдете… Мені снилось. Весь день сиділа при телефоні. — Ви чарівна! — О, як це гарно! — Вона любить це речення і я люблю його також. Деякий час стоїмо одне проти одного, тримаємось за руки. дивимось у вічі, посміхаємось очима, устами, цілою істотою, Лена виглядає справді відсвіжено і ані сліду настроїв з Торонта. і, мабуть, мій вигляд говорив їй те саме: — Ви чудово виглядаєте! — казала вона. О, милий! А куди тепер? — Готель, — відповів я. — Розуміється, готель. Шукаємо разом.

Ми йшли під руку бадьоро, радісно, в ногу широкою, рухливою, ясно освітленою вулицею з великими вітринами і барвистими реклямами, ми з'єднані в один рух і один порив, камінь під ногами видається м'яким, килимом, така велика і прозора радість. Недалеко натрапляємо у бічній вулиці великий готель "Ля Саль". Одразу заходимо і одразу дістаємо добру, тиху, м'яку кімнату на п'ятому поверсі з ванною і виглядом на залите огнями місто. — Тут чудово! — викрикує Лена. Роздягаємось і вдруге вітаємось довгим, п'янючим поцілунком. — Дуже дякую за листи. Чудові! Вони були для мене великим посиленням. і вибачте, що я так мало писала, ви ж знаєте, я не вмію, просто не вмію, не знаю що писати, хоч хочу писати. А дуже скучав? — Не скучав, а здихав! — О! — Вона пригортається, закладає руки за шию, підставляє уста, спокусливо сміється — тиха, рівна, спокійна постіль і така ж атмосфера і ми втомлені розлукою і спрагнені чеканням, такі тривожно нетерпеливі…

А трохи згодом, майже п'яні, але щасливі і втихомирені, ми спокійно одягаємось, Лена, як і завжди, пречудово одягнена, на цей раз пречудова суконка золотого кольору (вона любить кольори металів, тепер якраз модні), яка плястично облягає її фігуру, ми лишаємо кімнату, сходимо вниз до другого поверху, де міститься ресторан і де у просторій, м'яко освітленій, винятково затишній залі знаходимо приємне місце за білим столом і під звуки джез-бенду, що долітають сюди з другого кінця залі, замовляємо вечерю.