На тведiй землi
Шрифт:
— Сідайте і чекайте, — шепнула Лена і цей шепіт видався мені присудом на вигнання. Я покірно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сіямського кота і розпочав чекання. Лена театрально підняла голову, посміхнулася і вийшла, а я у своєму сірому, новенькому одязі, почувався справді "як засватаний" і помагали мені лишень картини, які зосереджено, мов філософи на диспуті, дивилися на мене зо всіх стін і казали: не бійся! Ми дуже спокійні і прості. і ця їх стоїчна мова наводила в мені якийсь порядок. Я напевно виглядав напружено, дуже святочно і переборщено банально.
Можливо це були лиш хвилини, пів хвилини, секунди, але вони могли бути також годинами, час інколи вібрує гарячковим темпом, але ось нарешті справді насторожена поява у вигляді невеликої штивної, у сірому, англійського крою костюмі і ясних старомодніх окулярах, пані, яку я, здавалось, десь бачив, чи не
Я поволі, зберігаючи максимально вираз достойности, звівся зі свого фотелю і набрав виразу солдата, який має здавати рапорт своєму начальникові. — Лідія іванівна? — поспішив я озватися першим. — Так. Це я. А ви Павло… Як? Також іванович? Ви з Харкова? — говорила вона стримано й поблажливо. — Я там родився, — відповів я негайно. — Сідайте. Вашого батька також вивезли? Як і нашого. Тепер ви в Торонті? — Так, — поспішив я відповісти. — Вам подобається Торонто? — питала вона тим самим конкретним тоном. — Не можу точно сказати. Я був у Ванкувері, не зміг там влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, — казав я. — Думаєте — в Торонті більше можливостей? Який ваш фах? — Корабельне будівництво. — Які ж у Торонті кораблі? — Я вибрав іншу лінію. — Ваш фах засадничо не був поганий. — Але він вимагає більше довір'я. Можливо громадянства, — рапортував я далі.
– і хочете стати письменником? — тривав мій допит. — О! Це лиш… інтенції. Думаю занятися бізнесом, — відповів я спокійно. — Як і моя Лена. Вона також весь час говорить про бізнес, а малює оті страхіття. і коли б не мій, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже тепло. Жили б, як і жили в Одесі. Кімната, блощиці, примус на чемодані. Колись за царя ми мали також "бізнес" — мій свекор мав три магазини залізних товарів, спроваджували зі Швеції сталь. А мій чоловік був інженер-гірник. А за совєтів, я водила в Одесі трамваї. Тут прибираю в банку… Дочка малює.
Під час цієї нашої дослідницької розмови, Лена не була присутня і це можливо, було добре, знайоме. Лідія іванівна сиділа проти мене на легкому, новенькому, алюмінійовому стільці, дивилася мені у вічі, мала вираз холодного слідчого, можливо енкаведе, і поки так тривала наша люб'язна конверсація, тихо, непомітно увійшла Лена переодягнута у дуже елегантну, кольору старої цегли сукню з дуже кокетливим, білим фартушком, що підкреслено закривав сливе до колін її перед. — Шановні панове! Прошу ласкаво до обіду, — проголосила вона по-російськи.
— Дуже гарно, Лено. Йдемо, — спокійно відповіла Лідія іванівна. — Прошу, Павле івановичу… — Ми направились до маленької їдальні побіля кухні з другого боку коридорчика. і малий коридорчик, і ціла їдальня, і навіть кухня були заповнені малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла все це зробити, здавалося, вона так мало цим займається. Я звернув увагу на кілька її зарисовок. — Це мої ранні, - сказала Лена. — А де той злочинний акт, за якого позбавлено вас гідности прислуги? — пригадав я цнотливу монтрсалку, у якої Лена працювала прибиральницею. — А! Той… Він у спальні. Хочете бачити? — Ми перейшли до її спальні, без ніякого ліжка, за яке, мабуть, правили у неї дві широкі лавиці побіля двох стін кутом, прикриті м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонті. В куті стояла скринька, можливо від яблук, а на ній у вигляді дракона з природного коріння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. — Моя робота, — вказала вона на лямпу. На стінах, як звичайно, повно картин, а між ними той самий чоловічий акт в дуже вибагливій позі… Наші погляди змовницьки зустрілися. — Чи не малювали ви його на Сімко? — Ні. Це тут. Хочете бачити той зі Сімко? — питала вона з посмішкою. — Ні-ні-ні! Дякую,
— відповів я негайно.
— Але ж діти! — почули ми голос з кухні. — То ж вихолоне обід! А! Обід:
— відозвалась Лена, схопила мене за руку і ми швидко побігли до їдальні. Стояв білий стіл, на столі накриття, порцеляна, скло, повні тарілки
курячої юшки і коли ми вже їли і прийшла салата до телячої печені, Лідія
іванівна між іншим зауважила: — Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт з Торонта. — Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми робили з Леною на Сімко, переважно моєї композиції. Почалася розмова про Торонто взагалі. Я казав, що Торонто має велику майбутність, але Лідія іванівна зауважила: — Але поки що, це лиш велике село. — Хіба після Монтреалу, — відповів я. — Люблю лиш великі міста, — казала вона. Наша Одеса, коли б не совєти, могла б стати Гамбургом. — Вона
— Вона з Харкова, — вказала вона на Лену, а я родилась на хуторі, на Донці. Мій батько мав кінський завод. Ви напевно добре їздите верхи? — питав я. — пздила. Малою… — Між іншим, Павло питав чи ти любиш котів, — перебила нас Лена. — Но! До котів я ще не дійшла. Маю он кицьку, з якою не можу дати ради, — вказала головою на Лену. — Чи така аж погана? — кокетувала Лена. — Не слухає, вперта, примхлива…
— Мама завжди має свої аргументи, — казала Лена. — Но-но-но! Не завжди, не завжди, — перечила мати. Мої аргументи для тебе горох об стіну, я вже не раз казала, що нове покоління думає нарешті піймати Бога за бороду. Ми це, дочко, також думали, але зірвалося… — Одного разу і нам зірветься, — відповіла на це дочка. — О, напевно! — погоджувалась мати. — То дозволь нам потішитись… До пори до часу… Чи ти хотіла б, щоб я наподоблювала твоє життя? — Моє? Ніколи — А тоді чиє? — нічиє жити по, своєму. — Я й живу… По своєму…
Мати підняла здивовано очі, її погляд був усміхнений і вдоволений… Ну… їж! пж! Ти більше їж! А вам, — звернулась вона до мене, слід переїхати до Монтреалу. — Я це також кажу, — підтримала її дочка. — На мою ж думку було б краще, коли б ви переїхали до Торонта, — енергійнішим тоном відповів я. — До того села? — заперечила маги. — 3 того села будуть ще люди, — боронився я. — А! Коли це буде! — Лишень терпеливости. Дуже скоро. Ми швидко ростемо. — інколи рветься терпець. Ось я було захворіла… Лена? пй що… Ви її напевно знаєте… — Але ж, мамо… Ти зачасто повторяєш моє ім'я, — перебила Лена. — А чиє маю повторяти. Ти в мене все. і ти це знаєш. і пройшли ми з тобою не коротку дорогу… — А, мамо! Знов ті сентименти… Павло знає всі ті наші дороги… Мусимо трохи почекати і це все, — енергійним тоном заявила Лена. — і це не буде довго, — додав до цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспішити, для мене це питання бути чи не бути, — цілком недвозначно казав я. — Як також для мене, — підтримала мене Лена…
Мати замовкла й по черзі поглядала на нас невиразно. — Ви курите? — запитала вона по часі. — Ні. Вибачте, — відповів я. — Лено! Подай мені мої цигарки! — Вона помітно хвилювалася і я догадувався, чому. По всьому було видно, що її переконання мають твердість шведської сталі, а б уяві напевно вітав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висіла напроти, не конче розумів її зміст, але інтригувала співгра контрастових кольорів. — Цікава річ, — вирвалось у мене. — Подобається? — посміхнулась Лена. — Ви майстер. Пристрасть, свіжість, небуденність. Один тільки раз в житті я бачив колекцію нових майстрів. У Кілі. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде…
— То ви знаєте! — зраділа Лена.
— Лишень бачив.
— Ви бачили Барлаха! Що це було?
— Щось, щось… Маю погану пам'ять на теми… Апостол… Чи…
— Апостола? Павле! Ви бачили апостола.
– і не пригадую, де це було. Можливо у якійсь монографії.
— О!О!О! Почалось! — перебила нас мати.
— Вам подобається Кокошка? — не зважала на це Лена.
— Чотири чоловіки й одна жінка. Або "Вікно".
— Яких ви ще знаєте?
— Забулось. Отто Мюллер.
— Чудовий Отто Мюллер! Дівчата, що купаються! — Очі Лени світилися. Ми почали енергійну розмову на цю тему, мати сиділа, курила, стрясала до попільниці попіл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. і коли ми отямились — була година третя. Обід скінчився непомітно. Ми встали і перейшли з Леною до сальону, переходили від картини до картини, я робив свої зауваження, очі Лени світлися, а потім вона залишила мене і по часі вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацікавив мене в їдальні, а інші краєвиди, перші, мабуть її спроби, під котрогось з її улюбленців, можливо того самого Мюллера.
— Це мої ранні, - казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього візьмуся. Я поцілував її в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми пальцями і додала:
— На матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, — вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомітно, що нам сподобалось, але ми промовчали його і продовжували мову в тому ж тоні далі.
— Як довго маємо чекати? — запитала вона згодом.
— Найдалі до літа, — відповів я.
— Добре! До літа! — і вона підійшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан, це були поцілунки мистецтва, на очах барв, композицій, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клімату і настрою.