На Зеландію!
Шрифт:
На той час Римська імперія вже тріщала по швах. Тотальний занепад був не за горами. Це виявлялося, зокрема, у зростанні бюрократизму. Кожна витратна стаття під час відбудови «золотого палацу» ретельно фіксувалася. Збереглися десятки документів, у яких записано кількість мулів, рабів, цегли та цементу, що пішли на різні етапи будівництва.
То що виходить: правитель найбільшої тогочасної імперії відновлює власний палац зі звичайних цеглинок, залишаючи після цього стоси документальних свідчень, і в той же час у глибокій провінції, на задвірках імперії, хтось споруджує терасу з брил вагою 1000 тонн і про це ніде не написано? Маячня!
Пояснення в цьому випадку таке ж, як і в історії з Саксайуаманом чи Ойянтайтамбо. Баальбек (принаймні нижню його частину) будували не римляни. Платформа знаходилась у долині Бекаа задовго до того, як туди прийшли нащадки Ромула і Рема. Римляни, певна річ, не були дурнями. Коли у 27 р. до н. е. Октавіан Август перетворив Сирію на колонію, вони усвідомили, що з Баальбеком треба щось робити. [6] Камінці завбільшки з немаленький атрій, [7] м’яко кажучи, не вписувались у римське бачення світу. Існування тераси добряче псувало репутацію римлян як найбільш могутньої і передової нації. То що вони зробили? Вибехкали над «трилітоном» кілька власних храмів і сказали, що весь комплекс римський – римський і більше нічий. Так робили інки з твердинями довкола Куско. Так робили ацтеки з пірамідами Теотіуакану. Нові шпалери, і – тс-с-с! – жодної згадки про те, що під ними.
6
У той час Баальбек називався Геліополем, Містом Сонця. Разом з тим ще з ІІІ ст. до н. е. Баальбек був великим релігійним центром, у якому поклонялися Ваалу (Баалу). Звідси й походить сучасна назва.
7
Атрій – у давньоримській архітектурі: головне приміщення будинку, закритий внутрішній дворик, куди виходять решта кімнат.
Помалу в моїй голові сформувалась дивна картинка. Підсвідомо я почав поділяти всі руїни древніх цивілізацій на дві групи. До першої відносив загальновідомі (популярні серед туристів) археологічні сайти: єгипетські піраміди у Гізі, майянський комплекс Чичен-Іца в Мексиці, Мачу Пікчу в Перу – все те, що зазвичай ліплять на рекламні плакати туристичних агенцій. До другої, відповідно, належали руїни, про існування яких практично ніхто не знає: Саксайуаман і Ойянтайтамбо в Перу, Баальбек у Лівані, Ушмаль у Мексиці.
Можна провести класифікацію за іншим критерієм. Наприклад, поділити руїни на дві групи в залежності від того, чи вписуються вони в сучасне бачення світової історії чи ні. І ви будете здивовані! У цьому випадку розмежувальна лінія проляже там само, де й раніше. З одного боку згуртуються єгипетські піраміди, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а з іншого постануть Баальбек, Ойянтайтамбо, Саксайуаман і Ушмаль.
Дозволю собі піти далі, зробивши третю класифікацію. Критерієм цього разу буде відповідність інженерної складності руїн технологічному рівню тих цивілізацій, яким ці руїни приписуються. Іншими словами, я систематизуватиму археологічні комплекси залежно від того, чи могли вони бути збудовані цивілізаціями, яким приписуються, чи ні. І знову розподіл вийде точно таким самим: Гіза, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а навпроти них – Баальбек, Саксайуаман і Ушмаль…
Я не хочу занадто згущувати фарби. Не йдеться про яку-небудь масонську змову чи щось таке. Всі згадані руїни доступні, відкриті для відвідувачів. Ви можете знайти їх світлини в Інтернеті, почитати про них. Чому тоді про них так мало знають? Якщо вони справді такі цікаві, чому орди людей сповзаються, мов мурахи на дохлу сарану, до єгипетських пірамід, але ніхто не мчить, задерши голову, в Ліван дивитися на Баальбек? Причина банальна, і ви її вже знаєте. Саксайуаман, Ойянтайтамбо і Баальбек не вписуються в сучасну версію історії. Вони перевертають усе догори дригом, наче насміхаючись над тим, що написано у книгах. Кмітливий відвідувач почне ставити запитання, на жодне з яких у гідів не буде відповіді. А це вже нікуди не годиться. Тому цих сайтів уникають. Легше повезти туриста до Великих пірамід, де він наробить купу фото з розведеними вбік і зігнутими в ліктях руками, бо піраміди красиві і бляха-які-здоровенні (так чудово виглядають на знімках!), аніж тягти його у зовні непоказний Баальбек і примушувати ворушити мізками…
Ніхто не ховає Баальбек, Ушмаль чи Саксайуаман. Просто їх не піарять. У сучасному світі цього достатньо, щоб поринути у забуття.
Гаразд, тепер уже справді досить. Мій довгий вступ наближається до завершення. Я лише хотів, щоб ви зрозуміли, що в результаті поїздок до Мексики, Перу та острова Пасхи у мене почало формуватись власне бачення всесвітньої історії, яке дещо відрізняється від того, яке подають у підручниках. У голові крутилися шматки незрозумілих ідей, стрибали якісь розмиті образи. Для того щоб зібрати все це докупи, потрібно було їхати на Близький Схід і побачити руїни Баальбека, Петри, Пальміри. Я більше не хотів читати книжки і статті з Інтернету. Я знав, що камені можуть породити більше запитань, ніж дати відповідей, але також знав, що камені не можуть брехати. Хотілося віднайти відсутні пазли, завершити формування тої картинки у голові, а тоді розповісти все тобі, Читачу.
Я знайшов, що шукав. Протягом більш ніж двох місяців відвідав Баальбек, Пальміру, Апамею, Джераш та Петру, а ще – півтора десятка єгипетських храмів, починаючи з храму Сеті І в Абідосі і закінчуючи Абу Сімбелом. Я торкався «трилітона» зі змішаним почуттям подиву, страху і благоговіння, бачив загадкові водостоки в Дендарі і мегаліти в Абідосі, котрі один в один повторюють камені зі стін Саксайуамана. Тому ця книга мала бути іншою. Вона мала б висипати на вас контейнер оповідей про руїни, древні цивілізації та помилки істориків.
Не склалося…
На жаль, вирушаючи на Близький Схід, я не відав, що потраплю в Каїр за півдня до початку революції; не уявляв, що доведеться провести тиждень на площі Тахрір, після чого мене арештують у столиці Сирії; і найголовніше – навіть не здогадувався, що після повернення з подорожі доля зведе мене з Сергієм Притулою, з чиєї ласки я опинюсь на іншому боці планети, аж у Новій Зеландії, захищаючи честь українських жінок.
Тож розповіді про древніх мусять почекати.
Мандри Близьким Сходом завершились таким феєрверком пригод, про які просто не можна не написати. Книга про те, що нашептали мені камені з Перу, Мексики, Лівану та Єгипту, ще буде. Я напишу не лише про згадані краї, а й про інкські золоті прикраси, котрі нагадують сучасні винищувачі, про загадкові піраміди у Китаї, які дотепер приховуються від громадськості, про таємничу гору Кайлас і багато всього іншого. Обіцяю! А поки що розповім вам три на перший погляд не пов’язані історії: про перші буремні дні єгипетської революції, котра затягла мене без попередження і не питаючи дозволу, про веселий інцидент у міжнародному аеропорту Дамаска, де я хвацько виматюкав полковника таємної сирійської поліції, і про грандіозну авантюру під назвою «На Зеландію!», вигадану тернопільським «Сірим» Сергієм Притулою. Всі ці історії втиснулись у кілька місяців мого життя і міцно переплелися, відсунувши решту подій на другий план.
Так уже вийшло. Я не винен. Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога…
23 січня 2012
Отжіваронґо, Намібія
Частина І
Єгипетська революція
Каченята серед Мордору
Справжній мандрівник не шукає легких шляхів. Я навмисно уникаю ходжених стежок і вичищених до огидного блиску курортів. Країна цікава мені тільки тоді, коли в ній можна знайти щось оригінальне, нетипове, приголомшливе і небезпечне. Через це спочатку моє рішення податися в Єгипет викликало подив. А й справді, що там нового і небезпечного? Я зовсім не заперечую монументальності пірамід, величі древніх храмів у долині Нілу, краси пляжів і лагун Червоного моря. Все це цікаво. Проте перелічені місця аж надто доступні і до жаху популярні серед туристів-матрацників. «Нічого небувалого в сучасному Єгипті не знайти», – переконували мене товариші.
Вони помилялись. Дуже сильно помилялися. Навіть у затоптаному туристами Єгипті є за чим пополювати справжнім шукачам пригод. Поряд із люксовими готелями і монументами давньоєгипетської культури в Єгипті є безкрайня Сахара…
Сахара – найбільша пустеля на планеті Земля. Вона займає всю Північну Африку, від Атлантичного океану на заході до Червоного моря на сході. В межах Єгипту Сахара носить назву Західної пустелі. За іронією долі Західною пустелею назвали східну частину Сахари. Таке неузгодження виникло через те, що Північно-Східну Сахару в світі заведено називати Лівійською пустелею. В той же час чимала частина цієї пустелі пролягає по єгипетській території. Ясне діло, єгиптяни не вельми полюбляють величати свою пустелю Лівійською. От вони й вирішили пустелю на східному березі Нілу називати Східною, а ту, що простягається на заході, відповідно, Західною. Нині територія на схід від найдовшої річки світу покремсана густою сіткою доріг і поцяткована безліччю невеликих поселень, через що вже давно не вважається пустелею. Назва «Східна» за нею не закріпилась. На захід від Нілу, навпаки, простяглася реальна пустка з мертвими скелями, похмурими проваллями і хвилеподібними дюнами. Тут назва «Західна пустеля» є більш ніж доречною. Ось так наперекір здоровому глузду Східна Сахара стала називатися Західною пустелею.