На Зеландію!

Кидрук Максим Иванович

І колесо закрутиться на повну.

* * *

Близькосхідна мандрівка добігала кінця. Попереду чекали Каїр і піраміди в Гізі, після чого – політ додому. Почувався я чудово. Писав, байдикував, тинявся оазою. Безтурботно проводив останні дні у пустелі, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Якби хтось із берберів натякнув про заворушення, якими от-от захлинуться головні міста Єгипту, я міг би прочитати про це в Мережі. Благо, Інтернет був, хоч і поганенький. Та й чутки про це ходили давно – бербери все чудово знали. От тільки ніхто мені нічого не сказав. Без усякого злого умислу, просто сіванцям було байдуже. По цимбалах. Їхня оаза

лиш формально належить Єгипту. Вони жили і живуть самі по собі. Ще цілих шість століть після того, як у Єгипет приперлись араби, Сіва поклонялася єгипетському богу Амону. Півстоліття після того, як Єгипет став світською державою, Сіва дотримується радикальних ісламських звичаїв. Тож Каїр із його проблемами, протиріччями та наелектризованою атмосферою нічого для них не означав. Берберам не було діла до того, що країна завмерла за крок від провалля, на дні якого чорнів привид громадянської війни. Сіва жила власним життям.

Двадцять шостого січня я нарешті вирішив, що настав час повертатись до цивілізації.

До початку єгипетської революції залишались лічені години.

Каїрський сюрприз

…Столичний автобус був заповнений на третину.

В цілому поїздка проходила звично: сонне бурмотіння єгиптян, монотонна арабська музика, нетривалі зупинки на постах, де водій терпляче звітував поліцейським про кількість і національність іноземців у салоні.

Спати не хотілося. У масній чорноті за вікном пливла Сахара, але нічого не було видно: ніч видалася темною, безмісячною. Навіть зорі поховалися. З небес не блимав жоден вогник. Я відключився тільки тоді, коли автобус виїхав до середземноморського узбережжя. То була третина десятигодинного шляху до Каїра…

Розбудив мене типово арабський, експресивний галас під вікнами.

Я розплющив очі. За бортом досі була глупа ніч. Автобус утримували на черговому поліцейському посту. Кілька пасажирів запекло махали руками і щось кричали в обличчя поліцейським. Водій, хмуро потупившись, тупцяв віддалік. Поліцейські незворушно мотали головами і жестами показували крикунам, що їм слід повернутися в автобус.

Крики миттю вимили з голови залишки сну. Я поворушив залежалими кінцівками і повернувся до молодого єгиптянина.

– Хай! Вибач, ти говориш англійською? – Хлопчина був одягнутий на європейський манер: футболка, джинси, кеди. Я сподівався, що він зрозуміє мене.

– Так, – охоче відгукнувся єгиптянин.

– Де ми?

– Біля Александрії.

Мій сусіда говорив майже без акценту. Я подивився за вікно, араби притихли, а тому вирішив не розпитувати далі.

– О’кей, – сказав я і відкинувся на кріслі.

А дарма.

Чоловіки, що сварилися з поліцейськими, помалу поверталися в автобус. Вони про щось перемовлялися між собою, часом не стримуючись і переходячи на обурений крик. Обличчя були похмурими й ображеними водночас. Згодом я дізнаюсь, що то були пасажири, які прямували до Александрії. Вони мали всі підстави обурюватися: поліція спинила автобус на з’їзді з автостради і заборонила водію заїжджати до Александрії. Сварки та благання нічого не дали. В ніч з 27 на 28 січня Александрія виявилася заблокованою з усіх боків. Усі, хто їхав до міста Олександра Македонського, змушені були продовжити подорож до столиці.

Полісмени розступились, і автобус повернувся на трасу.

Годинник показував о пів на п’яту ранку. З того моменту й аж до кінця подорожі жоден з єгиптян не склепив очей. Араби щось жваво обговорювали. Їх голоси звучали напружено, а в очах проблискувала

злість.

Заколисаний дорогою, я невдовзі заснув, вперто відмовляючись помічати, що довкола щось відбувається. Щось дуже, дуже важливе.

* * *

Двадцять восьмого січня о 7:35 ранку автобус прибув до Каїра. Сонце ховалося за будинками, залишаючи в повітрі легкий попелястий наліт ночі.

Я швидко приводив себе до тями, знаючи, що зовні чекає зграя набридливих таксистів, готових на що завгодно, тільки б витрусити з мене кількадесят зайвих фунтів.

Єгиптяни поволі виходили. Я сидів, навмисно пропускаючи арабів. Сподівався, що вони «зімнуть» собою першу хвилю найбільш настирливих шоферів і мені перепадуть більш зговірливі.

Зрештою, закинувши наплічник на плечі, за звичкою тримаючи ліву руку на сумці з нетбуком та грішми, я випав на платформу. Позаду нікого не було – автобус спорожнів.

Я роззирнувся і попервах нічого не зрозумів.

– Це вже Каїр? – здивовано уточнив у того самого молодого єгиптянина, який добре знав англійську.

– Ага. Ми приїхали.

– Круто, – недовірливо роззирався навкруги.

Автостанція здавалася сонною. Людей було обмаль, ніхто не галасував. Кілька водіїв, побачивши мій виразно європейський писок, підступили і запропонували свої послуги. На диво, вистачило кількох насуплено-грізних поглядів, щоби спекатися їх. Я давно взяв за правило під час подорожі ніколи не погоджуватись на те, що випадає першим. І вам раджу. Ставтесь із осторогою до людей, які першими наближаються до вас в аеропорту, на вокзалі чи на підході до якого-небудь археологічного сайту. Вони зазвичай зовсім не ті, за кого себе видають.

Така поведінка каїрських таксистів спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.

Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.

Присмирнівши, я повернувся назад до станції.

– I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.

– Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.

«Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»

– «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.

– Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.

Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!

– П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.

– Сто, – летить у відповідь.

Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

– П’ятдесят, – сердито наполягаю.

– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.