Нація
Шрифт:
Василь дивився тепер на Корниля й розумів, що, певно, уже спорохніли його надії на ґаздовитого зятя.
Ґрунтець піде до колгоспу;
Корниля заарканять москалі й котрась фудульна дівка;
а його Варварка сидітиме в цих горбах, де лишилися з чоловіками лише дві хати й ані одного парубка, з прикладеною дашком долонею і з граблями в другій руці — й визиратиме з плаю своєї долі;
й сивітиме в дівках — при господарці й здоров'ї, поганьблена перед усім миром наглим Корнильовим відступом.
Два чоловіки — мов бики, що ось-ось мають
— Завтра за вами прийдуть, Василю… — сказав Корнильо й опустив важкий лантух заліза Василеві на плечі.
— За що?! — Шандрові сперло дух і відібрало пам'ять про Варварчине дівоцтво.
— За те, що ви Шандри, та й більше ні за що.
— Як це? — знову сперло дух, що годі було дихнути.
— Так… — лиш і сказав Корнильо. А справа була така.
У сільраду на завтра прийшла рознарядка на депортацію — для очищення території від бандформувань та їх посібників: із Білого Потоку — десять сімей.
У район відправили пофамільні списки.
А Петро Шандро, той що на нього кажуть Хромий, відкупився. Та відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори…
…Але списки вже пішли в район.
А в того Петра Хромого — семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді — ким замінити Хромого… І не на будь-кого — а лиш на Шандра з сімома душами люду.
Ледве згадали про того, що в Ріжах, себто про вас, Василю. Іти сюди, правда, півднини, зате всі сім душ. І всі Шандри.
Але Корнильо тут не був, Василю, казати — не казав. А ви собі думайте, як можете… А як ні — збирайте хатнє начиння та ховайте в окопи в толоці. Як колись вернетеся назад у Ріжі — відкопаєте. А як ні — най гниє в землі, краще най земля прийме, ніж сатана має розбирати людське добро. Як уже хочете знати, Василю, то лиш через свою маму я сам не йду до лісу, бо також вивезуть у Сибіри, а мамі дні вже злічені й без того… Та й думаю таки брати вашу Варварку…
— А хто приходить забирати на висилку? — запитав Шандро, дивлячись собі під ноги.
— Двоє-троє з МҐБ і один із сільради зі списком і протоколом… У Сіруку лишилося дві господарки з шістнадцяти хат ґаздів, Василю!
— Будеш мені казати… Мені самому, певно, не в Сіруку пуп рубаний… А тепер жени, Корнилю, в село, бо як здогадаються, що ти був тут, то вже ніщо не поможе. А як зумієш, то завтра прийди з ними… — сказав Шандро й узяв голову в руки.
Сидів так добру годину, а потому крикнув:
— Дітво, йдіть до хати. Будемо радитися. Бо нема коли…
…ДУНУСЬ ВИСИДІВ угорі на букові з досвітку.
З бука на один бік було видно всю їхню ґражду — велике Шандрове господарство, обнесене здоровим тесаним деревом і високою різьбленою брамою, а на другий бік — лягала дорога в плай, звідки мали показатися заготівельники всіх теперішніх людських душ, а від сьогодні — й їхніх. А далі — скільки ока — вивершувалися безлюдні гори в свіжій ранковій димці. І не було їм кінця-краю.
Наколи Дунусь запримітив би бодай незначний рух у плаю, то відразу мав загавкати лисицею;
як тільки чиясь душа показувалася з плаю — хлопець повинен здійняти гармидер на весь хутір:
скреготати сорокою,
трубити оленем,
брехати псом
і кукурікати півнем.
Удосвіта скрізь було ще тихо — й Дунусь перевів очі з дороги на ґражду.
Дивився на мирне, начебто сонне, обійстя — і йому ставало страшно, аж моторошно:
тато сидів на призьбі під хатою й не випускав люльки з рота;
коло нього сидів дід Іван, спертий на трембіту;
брат Федусь припасовував на кросна тесані дошки;
сестра Варварка скубла зарубані кури;
лиш малий Миколайчик, тримаючись обома руками за голову, хитався, як п'яний чи дурний, у відчиненій навстіж брамі.
Дунусів жеребець Опришок нервово пряв вухами коло Миколайчика, а мама Катерина — зодягнута, як до вінчання, — в писаній чорним хрестиком сорочці, в кептарі, завита по-молодицьки найкращою — великодньою — хусткою, несла почерез обійстя дерев'яне відро — коновку — з водою.
У цій картині, відкритій Дунусеві з бука, було щось таке неприродне й фальшиве, що хлопець аж застогнав, знаючи, що має бути далі.
Проте ясно й привітно світило сонце.
Проти сонця жовтіла суха трава — псюрка, ліниво пощипувана вівцями й ягнятами.
Двоє коней гралися між собою під смерекою в толоці.
Корова лизала бичка коло корита з водою.
І хлопець в буці сіпнув себе за волосся: чи це він, чи вже й не він? Він. І ще все неє— лиш має бути.
Треба було малого Миколайчика випровадити таки в Сірук до вуйка Онуфрія, бо ще не знати, як станеться.
Але тато сказали «ні!» — й Дунусь добре вичистив окоп-дикунку на кичері, що лишився ще від австрійської войни, грубо вистелив дно хвоєю й сховав малому трохи їжі, а замість води можуть бути чорниці, що ними, як зірницями, всіяна кичера.
Тато довго наказував Миколайчикові, що він має робити, як з толоки загавкає лисиця й далі; малий хитав головою й дивився в землю, але Дунусеві чомусь холонуло попід грудьми від однієї гадки, коли уявляв, як Миколайчик, налягаючи на коротшу праву ніжку, намагається добігти до дикунки швидше, аніж Дунусь зчинить з бука гармидер, а тоді й сам поплететься зі свіжотесаними жердками в браму.
…Та коли вже десь під полудень у плаю загойдалися ліщини й луна донесла людські голоси, Дунусь швидко й чомусь незграбно загавкав лисицею. По тому ще раз зиркнув на обійстя: всі Шандри — як сиділи на призьбі, — так скинулися головами до брами, в якій стояв, не рухаючись, малий Миколайчик.