Нація
Шрифт:
— Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…
— Тобі банно за Орестом?!
— Ні… Ну, й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили… задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…
— А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…
— Це не скінчиться ніколи…
— Скінчиться, лиш велика кров буде…
— …Буду спати.
— Добраніч.
— …Не
— Боюся.
— Я не буду дуже… лиш один раз…
— Ти спав?
— Спав.
— Добре?
— Як би меду напився…
— Розповивайся від сну. День робиться…
— Так тихо, як би вже всі вибиті були…
— Хотіла тебе щось просити…
— Лиш проси дуже… отако…
— Ні… не це…
— І це…
— …Ще хочеш просити?
— …Випрощай мене перед відходом…
— Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємося перед Великоднем… Перед сповіддю…
— Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?
— Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…
— Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…
— Не думай… Хоч тут не думай…
— Думаю — бо думається… І нічого з тим зробити не вмію…
— …Або не пиши дитину на мене…
— Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!
— Запиши, як Катерина, — на себе… Буде Михайло Марійович…
— Бійся Бога! Та най я запишу на кого — всі знають…
— Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.
— …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…
— Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було, але треба було. Навіть, як згинемо!
— А ми?!
— Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.
— Я не знаю…
— А нащо питаєш?
— Бо хочу миру.
— Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.
— …Притулися до мене…
— Ближче уже не годен ніхто…
— Прощай мене…
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І третій раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— А тепер прощай і ти.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І третій раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І дитину прощай.
— Ні… дитину ні…
— Ніхто не знає, як може бути… Прощай…
— Буде так, як нам написано…
— Ніхто не знає, як написано… Й де тото письмо… я не хочу гріха більшого, аніж уже є… Прощай, прощу тебе… Клади йому руку на голову й прощай. Отак…
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю…
Безконечне мовчання…
Хотин,
квітень 1996 року
Дванадцять службів
Одкровення 1951 року
ЧУЖЕ СИТО — невидиме й безжальне, без серця в грудях і Бога в душі — просіювало Черемошне від ґаздовитих і чесних родин, як згіркле борошно від червів, забираючи в далекі, холодні світи всіх без пощади:
калік і здорових,
старих і молодих,
удів і нешлюблених,
грамотних і неписьменних.
І не було такої сили, що спинила б зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори. То вже й не сито — смертельна коса рубала попід самий корінь цвіт Черемошного й пускала свій укіс у бульбінь {{ Бульбінь (діал.) — коловорот. }} невідомості, звідкіль іще ніхто не подав не те що доброї — будь-якої — звістки.
Двобій між чужим, неприродним, неморальним, — тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею.
Через те спротив увижався навіть там, де його ще не було, але він міг бути, бо жеврів, як остання іскра в затоптаній золі.
Смерть і вигнання зависли над горами, як отой новий прапор над сільрадою, ніби зумисне вимащений у кривавий колір людського мозолю, що ним благословлялася все нова й нова несправедливість, підступи й чорна ненависть до тих, хто своїм приходом сюди закрутив природні людські стосунки, як крутіж верету.
Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини.
Розколений надвоє світ.
Розколені люди.
Розшматовані судьби.
І жадоба помсти.
Нескінченної, чорної помсти, кривавої бойні. За чесне ім'я. За правду, писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, що вже не знає прощення й помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози стікають морями, й ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення.
І нема надії ні на кого.
Ані на кого, анікогісінького…
…СТОЇТЬ ФРОЗИНА під світанковою капличкою коло церкви — й не знає, чи ще молитися, чи вже ні: бо лежать обабіч каплиці білі кам'яні хрести, звезені з-перед людських обійсть і гостинців, перехресть і проклятих місць, з місць убієнних і пропалих людей — і довгі ткані й вишиті рушники звиваються під хрестами, як відрізані коси.