Народжений блискавкою
Шрифт:
На безлюдних гірських стежках перехожі не розминаються без розмов. Довгі ті розмови чи короткі — це залежить від обставин.
— Чиї ви будете? — запитав селянин, спроквола шаркаючи шкіряними постолами об каміння.
Едмундо здивувало це запитання — адже ж воно було звернене до людей! А чиєю може бути людина, якщо вона вільна? Проте він промовчав.
— Ми тут відпочиваємо, — відповіла Рут.
— Нікого не бачили?
— Нікого.
Селянин підняв голову, пильно оглянув сивувате пасмо гір. Стежачи за його поглядом, Едмундо помітив те, що прикувало увагу подорожнього. По той бік
— Хто ті люди? — з незвичною суворістю в голосі запитав Едмундо.
— Багато знатимеш — рано постарієш, — не повертаючи голови, відказав селянин і зашарпав ледачого ослика.
Едмундо заступив йому дорогу.
— Мені треба знати, хто ті люди, — тоном, який не дозволяв заперечень, промовив Едмундо.
— Геть з дороги! — погрозливо процідив крізь зуби селянин.
До Едмундо підбігла Рут.
— Едмундо! Навіщо тобі?
Її здивувала, навіть налякала несподівана задерикуватість Едмундо. Вона не розуміла, що це була тільки наївна прямолінійність, яка походила від незнання звичайних правил спілкування з людьми.
— А може, то повстанці, які втекли із Чорної фортеці, — сказав Едмундо.
Зачувши ці слова, селянин відскочив убік, ніби його вжалила змія. Миттю в його руках з’явився автомат. Мабуть, селянин вихопив його із в’юка.
— Руки вгору! — скомандував він. Едмундо не лише не виконав команди, а крок за кроком наближався до селянина.
— Едмундо! — мало не плакала Рут. — Облиш його. Він стрілятиме.
Ніби не чуючи його слів, Едмундо вперто прямував на селянина.
— Мені треба знати, де перебувають повстанці. Ви теж, мабуть, повстанець.
І тут подорожній випустив чергу з автомата. Відстань до Едмундо не перевищувала трьох кроків. Промахнутись він ніяк не міг. Але Едмундо навіть не похитнувся. Очі селянина вирячились від жаху, руки тремтіли, рот конвульсивно скривився. Він іще раз натиснув на курок. Автомат заторохтів, застрибав у його руках. Але людська постать стояла, мов тінь, якій байдуже до куль, що летять крізь неї.
— Згинь, нечиста сило! — ледве чутно пробурмотів селянин, опускаючи автомат.
Едмундо підійшов до нього майже впритул і лагідно промовив:
— Сідайте. Нам треба побалакати.
З цими словами Едмундо спокійно сів на камінь. А селянин все ще тремтів від містичного жаху.
— Або ви сам Христос, або ж сатана, — мовив він, встромляючи непотрібного автомата в мотуззя, яким було перев’язано в’юк.
Тим часом підійшла Рут. Вона лише зараз пригадала, що тіло Едмундо не боялося куль. Дівчинка була бліда від пережитого хвилювання.
— Сеньйоре! Едмундо не хотів заподіяти вам лиха. Це він зруйнував Чорну фортецю.
— Слухай, дитино, — суворо блимнув селянин з-під насуплених брів. — Бреши, та знай міру. Чорну фортецю зруйнувала десниця Всевишнього. Я вже бачу, що ви не вороги. Але хто ж ви? Чого вам треба? Може, ви й справді посланці небесної сили. Бач, одяг наскрізь продірявлений. Значить, я не промахнувся. А він навіть не почухався.
— Цього ви не зрозумієте, — серйозно сказав Едмундо. — Для мене що муха, що куля — однаково.
І хоч це була правда, але Едмундо пошкодував, що в нього вихопились
— Бачу, — хитнув головою селянин. — Але навіщо тобі повстанці?
— Я просто вивчаю цей світ. Хочу зрозуміти в ньому добро і зло. Чорну фортецю справді зруйнував я. Тепер її відбудовують. І знову там повно в’язнів. Отже, виходить, нічого корисного я не вчинив. Через те мене й цікавлять повстанці. Можливо, їм відомо, що саме треба зробити…
Це також було те, чого він не мав права казати. Але Едмундо зрозумів це значно пізніше.
Не встиг він закінчити фрази, як селянин упав на коліна.
— Месія! Великий месія… Ти зрештою прийшов. Помилуй нас, грішників.
Рут вхопила Едмундо за руку.
— Ходімо! Він зовсім тебе не розуміє. Ходімо, Едмундо.
Так, Рут казала правду. Треба шукати якихось інших засобів для спілкування з повстанцями. Та раніше, мабуть, треба було вивчити світ, у якому вони жили.
Едмундо й Рут вже були далеко, а селянин все ще стояв на колінах і молився.
Зустріч у горах вони переживали як прикру помилку. Ця пригода іще раз їм підказала, що Рут — не просто дівчинка, а Едмундо — не просто хлопець. Чорна фортеця відбудовувалась. Отже, те, що поклало початок їхній дружбі, вимагало великої боротьби. Бо виявилось: навіть усі блискавиці неба безсилі перед злом, яке чинять на землі лихі істоти в людській подобі. Проти цього зла здатні боротися тільки люди.
Як добре, що Едмундо став людиною!
VI. Печера Хосе
З появою Делії харчевня набрала іншого вигляду. Мірта спершу покрикувала на мовчазну англійку, але Делія вміла так глянути на сварливу господиню, що та відразу ж змовкала. Звісно, Мірта не стала ні щедрішою, ні охайнішою. Але руки Делії зробили те, чого не здатні були зробити хазяйські песети. Зникло багатолітнє павутиння на вікнах, стіни аж світилися від яскравої фарби, на підлозі не було жодної смітинки.
Хосе та Педро приходили в харчевню добре виголені, у пристойному одязі. Навіть жебраки знаходили для себе охайне вбрання. З’явилося чимало нових відвідувачів. Прибутки Мірти почали зростати. І хоч вона майже ненавиділа Делію за отой владний погляд, але добра слава харчевні поволі примирила її з новою служницею.
Було відомо, що Делія і Хосе жили разом. Але де саме містилася їхня квартира — ніхто не знав.
Якось Рут умовила Делію показати своє житло. Хоч яким незатишним було горище Себастьяна, але волога печера Хосе вжахнула дівчинку. А Едмундо задумливо стояв біля забрудненого струмка, оглядаючи печерне містечко, де жили ті, в кого відбирали сонце. Вони казали про їжу, про гроші, про кімнати. В їхній свідомості це не мало відношення до сонячної енергії. Проте Едмундо все зводив до єдиного знаменника — Світло! Це був не символ, не поетичний образ, а прихована від людського ока механіка творення того світу, який народився із мінералів. Світло народжує рослину, живе в ній високою енергією, яка призначена для корисної дії. Енергію цю використовує людина — або у вигляді рослинних плодів, або у вигляді тваринного м’яса. Та якщо ця енергія дістається тим, хто нічого корисного не створює, то це, власне, і є служба Пітьмі…