Нащадки скіфів
Шрифт:
Старий віщун відійшов од жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Можна було зрозуміти, що віщун чогось вимагає. Старий вождь рвучко повернувся до нього. Обличчя його посуворішало. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної миті він уже говорив спокійно і владно. Всього кілька слів сказав вождь, проте їх було, очевидно, досить. Він погоджувався з віщуном, він не заперечував йому. Віщун випростався — пихато і переможно.
За знаком вождя двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків
Вперше на обличчі старого вождя в золотому шоломі з’явилася відверта, неприхована посмішка. Разом з ним посміхались і його воїни. А віщун нерухомо стояв біля жертовника і люто дивився на полонених, що підходили до нього. Тепер його сухе вуглувате обличчя було перекривлене гримасою, губи гнівно сіпалися. Він одвів погляд від полонених і дивився у бік вождя, який немов стежив за кожним його рухом. Віщун наче хотів сказати щось, але, мабуть, передумав і знову повернувся до жертовника.
— Що воно таке діється? — стиха промовив Артем. — Чи вони ворогують між собою, чи що?
Втім, він зразу ж змовк, відчувши на собі сердитий погляд невмолимого Івана Семеновича.
Старий вождь кинув кілька коротких фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, мабуть, остаточно розлютив віщуна. Він рішуче ступив крок у напрямі до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи то на себе, то на жертовник, то на полонених, яких привели до нього. Він шалено розмахував руками. Раптом віщун спинився і вказав на хмарне, низьке небо. Голос його, і без того хрипкий, набув загрозливого звучання.
— Він незадоволений з того, що йому мало дали. І загрожує, що небо покарає за це, — почув Артем голос Ліди. — Так, Дмитре Борисовичу?
— Мабуть, так. Але — тс-с! Що буде далі? — Археолог був цілком захоплений тим, що відбувалося перед його очима.
Віщун змовк, усе ще вказуючи на небо. Залунав твердий голос старого вождя. У суцільній тиші він дзвенів, як владне веління. Вождь вимовив усього кілька слів, проте їх було досить. Віщун якось зіщулився, від його пихатого вигляду зразу не лишилося майже нічого. Він витиснув з себе якусь невиразну відповідь, мляво повернувся до жертовника і помахом руки покликав когось до себе.
Троє дужих жінок у розшитих золотом льняних сукнях з кинджалами в руках вийшли наперед. На їхніх повстяних головних уборах виблискували бронзові бляшки, кинджали вони тримали поперед себе, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених, що, ледве тримаючись на ногах, стояли біля жертовника. Троє озброєних жінок, загрожуючи кинджалами, одразу підійшли до них і схопили за руки. Ще мить — і вони потягли полонених до підніжжя жертовника. Залунав одчайдушний лемент. Якими знесиленими не були полонені, але, почувши смертельну загрозу, вони почали опиратися. Проте — хіба ж мали змогу щось протиставити дужим, озброєним жінкам ці стомлені, змучені люди?..
— Це обурливо! — вихопилось у Ліди. — Жінки допомагають цьому мерзенному віщунові!
Наче не чуючи її слів, Дмитро Борисович бурмотів:
— Так, так, усе правильно! Саме жінки були
— Тс-с! — знову спинив археолога Іван Семенович.
Вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Обличчя його було незворушне, позбавлене будь-якого виразу. Мовчали і його воїни. Тільки лементувала полонена жінка, яку тягнули до підніжжя жертовника, та чути було невиразний гомін у юрбі.
— Вони хочуть убити їх! — обурено мовила Ліда.
— Принести в жертву! — додав не менш обурений Артем, забувши про потребу стримуватися й говорити пошепки.
— Тс-с! Тихо! — почули вони застережливий голос Івана Семеновича з-за дерева.1
Але цього разу Артем не міг коритися наказові, як раніше. Він палко заговорив:
— Іване Семеновичу, це неможливо! Ми повинні втрутитися, допомогти, врятувати їх!
— Нас усього четверо, Артеме!
— Все одно ми не маємо права! — Артем рішуче стиснув держак своєї кирки.
— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам...
Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вималювалася на фоні рудих стовбурів, його помітили відразу. Кілька вершників враз поскакали назустріч Артемові до лісу, загрожуючи дротиками. Залунав оглушливий свист і вигуки.
Все відбулося блискавично. Археолог не встиг зійти з місця, Ліда ще тільки ступила крок уперед слідом за Артемом, як вершники уже оточили мандрівників. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опиратися марно. Дротики були націлені в груди, сокири загрозливо звелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони перемовлялися, вражені, мабуть, небаченим виглядом незнайомців. Нарешті один з них вимовив щось тоном наказу. Частина вершників заїхала назад і почала підштовхувати мандрівників дротиками у спину.
— Та обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.
— Доведеться підкоритися, товариші, — тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені...
— Іване Семеновичу, я винний... пробачте... — повернувся до геолога Артем, який збагнув, що він наробив.
— Потім, Артеме. Тим більше, що коли б ви цього не зробили, то зробив би це я сам, — відверто сказав Іван Семенович. І Артем зрозумів, що було б саме так...
Гострими дротиками мандрівників штовхали у спини. Ззаду і спереду були озброєні вершники. Лишалося тільки йти вперед — до скіфів, до старого вождя, до полонених...
Що таке «поскіна»? — Артем проти старого віщуна. — Перемога біля жертовника. — Дмитро Борисович починає розуміти. — В кибитці старого вождя. — Варкан і скіфська оксюгала.
Дмитро Борисович знизав плечима:
— Що ж, іти так іти. Не можу сказати, щоб це був найкращий спосіб ознайомлення з життям стародавніх скіфів... Але... — Він підняв руку й насунув свій м’який капелюх. — Але, здається, більше нічого нам не лишається... Е, зачекайте, це що ж таке?..