Нащадки скіфів
Шрифт:
Стомлені вуха юнака вловлювали ще якісь звуки, ніби десь час од часу падало каміння... чи то була лише запізніла віддалена луна?..
Проте чи не однаково? Адже Артем майже мертвий, мертве все його тіло... він лежить нерухомо і неспроможний поворухнути жодним м’язом... Все одно хай буде, як буде, аби тільки тривала й далі ця тиша, аби тільки відпочити... зрештою, може, все це лише сниться йому, бо ж не можна, щоб стільки страшного трапилося одразу!..
Гострий камінь боляче муляв плече. Артем не міг поворухнутися, щоб відсунутися від нього, позбавитись пекучого
Очі Артема все ще були заплющені. І все-таки він, здавалося, бачив навколо себе сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони, ті хвилі, пропливали над Артемом, як у горах, низько-низько, над самою головою людини пропливають похмурого дня важкі, холодні й кошлаті хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати.
І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Кам’яні велетні височіли навколо нього рівними, округлими колонами, як стовбури величезних дерев. Чому дерев?.. І ось мариться знову те шипіння, те дратуюче шипіння, набридливе і невпинне... невже й сюди доходить той газ? Але ось шипіння якось змінилося, воно нагадувало тепер уже шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні, неможливі привиди оточують його!..
Юнак навіть спробував посміхнутись, але з того нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився йому. Це було дуже схоже на якусь тяжку хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи й розуміючи, втрачає можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він чує шелест листя, а не шипіння газу!
Той шелест то посилюється, то стихає. Зовсім так, якби вітрець, пролітаючи над лісом, похитував верхівки високих дерев... В такому лісі, мабуть, приємно було б співати пісень, блукати по зеленій м’якій траві між товстими стовбурами... «Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, та й схилилися верхи до купочки...»
Чому Артем згадав цю пісню, він не знав. Може, тому, що шелест листя, нерівний і уривчастий, нагадав йому ту мелодію?.. Проте яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею. Іван Семенович казав там, у підземному ході, що вони опустилися принаймні метрів на двісті. Звідки ж тут дерева й листя?.. І все-таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку... слів розібрати не можна, а мелодія бринить і бринить, не зникає... Яке дивне марення! Ну що ж, хай мариться, все одно!
Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, долинала звідкілясь дуже здалеку. Ах, коли б Артем міг розплющити очі, щоб більше не марити!.. Так, пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве долинала, іноді звучала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знову,
Раптом Артем відчув, що він таки поворухнувся. Дивно! Але так, так, він відсунувся трохи, камінець більше не різав плече. Отже...
Обережно, повільно, ще не вірячи сам собі, Артем підвівся, сів. Він спирався на неслухняні руки, він іще відчував біль у плечі від камінця. Як після важкої хвороби, він нерішуче розплющив очі — і враз примружив їх знову. Що це, зрештою? Сон? Звідки це незрозуміле світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикривши очі рукою, він глянув іще раз. Так, світло! Дивне, присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами.
Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур той підносився високо-високо і зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер був не липень, а принаймні вересень. І висока трава між деревами... проте химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а жовто-рожева. Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала в свій улюблений колір... втім, листя і трава навіть восени не мають такого рожевого відтінку!.. Та що це за диво? А де ж поділися сталагміти? І печера? І всі товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала нерухомо, горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було ніби неживе. Артем повернув голову ще трохи вбік. Он, теж біля стіни, лежить і Дмитро Борисович, так само нерухомо. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони наче сплять. Або, можливо, непритомні. Або... ні, далі не можна було думати, це було б надто жахливо!
Тільки тепер Артем помітив, що він знову весь час прислухається до незнайомої дивної пісні. Значить, і це не було сном? Так, протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Хто ж може співати її тут? І де саме це «тут»?..
Ще кілька секунд Артем задумано прислухався до далекої мелодії — і майже скрикнув: хтось торкнувся його плеча.
— Хто це? Ах, Діано, моя Діано, як ти мене налякала!
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути обличчя юнака.
— Де це ми з тобою, Діано, опинилися? Ти не знаєш? І я теж...
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, підбігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема і потягла його за рукав, ніби запрошувала йти за собою.
— Е, Діано, я 6 і сам давно вже був біля них, коли б міг підвестися! Ти що ж, гадаєш, що я отак і сидів би тут? І не довідався, що в ними, не допоміг би? Погано ти мене знаєш! Втім, мабуть, я все-таки зможу...
Справді, Артем відчував себе тепер не таким слабким, як кілька хвилин тому. Сили швидко поверталися до нього. Ще похитуючись, він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно ворухнулась, її губи затремтіли.
— Лідо, дорога Лідо, люба моя, прокинься! Лідо!