Нащадки скіфів
Шрифт:
«Та чи це не Варкан та його воїни?» — подумав Артем. Вершники відступали. І тепер стало добре видно: між ними та юрбою метушилася невисока постать людини з піднесеними загрозливо руками. В тій постаті Артем впізнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, аж захлинався, проголошував грізні прокляття своїм неприємним голосом. Віщун показував на небо, на велику хмару, яка повзла мало не над самими головами людей, — і шалено вимахував руками.
«Напевно, лякає чимсь, — подумав Артем. — От старий крутій!»
Один
Натовп з задоволеним гомоном сунув слідом за вершниками. Попереду біг старий віщун, супроводжуваний кількома помічниками, — і лишалося тільки дивуватися, звідки в цієї старої людини бралися міць і запал?.. Але, напевне, саме цим він і впливав на скіфів, що бігли за ним з загрозливими, войовничими вигуками.
— Е, такі справи мені вже не подобаються, — пробурмотів незадоволено Артем. — Якщо вони помітять мене, тоді несолодко доведеться... і сховатися немає куди...
Так, становище ставало загрозливе, тим більше, що з найближчих кибиток уже вибігали інші скіфи, які почули вигуки натовпу. Тепер юнакові вже зовсім не було куди тікати, його могли схопити й ті, що бігли за вершниками, і ті, що вибігали з кибиток. Саме в цю мить Артем побачив вершників.
— Варкане! — гукнув він щосили. — Варкане, рятуй! Молодий скіф побачив його. З його губів зірвався вигу здивування. На скаку він раптово спинив коня. За мить кінь був уже біля Артема. Варкан подав йому руку і допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан уже знову мчав галопом, наздоганяючи вершників. Артем сидів за ним на крупі коня, тримаючись обома руками за плечі скіфа. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп сунув слідом за ними, його, як і раніше, очолював старий віщун.
«Чи не по наші це душі?» — майнула в голові юнака неприємна думка, від якої зразу стало моторошно. Що ж, незабаром усе з’ясується... ось уже і червона кибитка старого Сколота.
Вершники спинилися. Артем зіскочив з коня і вбіг до кибитки. Він не міг чекати й хвилинки! Адже якщо дійсно старий віщун підбурює натовп скіфів проти чужинців, треба негайно щось придумати, якось захищатися... треба... Але що саме «треба» — Артем, звичайно, не знав. Побачивши запитливі, стривожені обличчя товаришів, він
Він одразу помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як трохи, підвівся Дмитро Борисович. Старий вождь, звісно, не розумів Артема і тільки запитливо дивився на нього.
— А чого вони хочуть? — спитав Іван Семенович нарешті.
— Не знаю... вони напали на Варкана... напосіли... йдуть сюди... дуже розлючені чимсь...
Більше Артем не міг пояснити нічого. Втім, до кибитки увійшов Варкан і почав розповідати, звертаючись разом і до Сколота і до Дмитра Борисовича. Обличчя старого вождя насупилося.
— Що він каже? — спитав Іван Семенович археолога.
— Не розумію... мабуть, він забув, що я не знаю скіфської мови... щось дуже серйозне, здається мені...
Раптом, перебивши Варкана, Сколот узяв з килима свій шолом. Рука його лягла на золоту рукоятку короткого меча. Але він не підвівся, а лишився сидіти, тільки показав Варкану рукою на гостей.
Варкан зрозумів. Він повернувся до Дмитра Борисовича і знову заговорив — тепер уже грецькою .мовою. Археолог уважно слухав його, пощипуючи стурбовано борідку.
— Ну, що ж він розповідає? — нетерпляче спитав ще раз Іван Семенович.
— Він каже, що віщун підбурив скіфів, аби ті примусили Сколота віддати нас віщунам... І вони йдуть сюди з такою вимогою. Віщун загрожує скіфам небесною карою, лякає їх грозою, що насувається, блискавками... і камінням, що падатиме з неба і вбиватиме скіфів за непослух священному головному віщуну. Каже, що боги вже гніваються на скіфів, бо Сколот не дав нас у жертву...
Артем зрозумів хитрий хід віщуна: старий використав наближення грози, яка, мабуть, була тут рідкісним явищем.
— І правда, Іване Семеновичу, — мовив він, — я бачив сам: насувається гроза. Все небо... чи не небо, а щось інше, все одно, — облягли чорні хмари. Старий віщун хоче використати це, щоб налякати скіфів.
Іван Семенович усе ще мовчав, міркуючи. Заговорив археолог:
— Варкан твердить, що скіфи й справді налякані. Вони бояться, що з неба падатиме каміння. Не знаю, історичні джерела ніби вказували, що скіфи взагалі не бояться грози... А тут... — Дмитро Борисович розвів руками.
Іван Семенович знизав плечима:
— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови, мабуть, свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно може падати з неба, — хіба воно не є приводом, щоб боятися грози?
І Ліда здивовано глянула на геолога:
— Яке каміння? Хіба під час грози може падати каміння?
— Тут може трапитися й таке, Лідо. Якщо зважити, де саме ми з вами зараз перебуваємо. Електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння... Хіба ви забули, що ми з вами перебуваємо в підземній глибині, у велетенській печері?..