Нащадки скіфів
Шрифт:
Отак студент-геолог несподівано для самого себе раптом захопився археологією. І тепер, як уже знає читач, трапилася така чорна зрада з боку Дмитра Борисовича і Ліди! Артем розсердився. Читач пам’ятає, напевне, також, що Артем вирішив щось зробити — наперекір усім. Що саме?
Зараз ми про це дізнаємось.
У неділю можна було, звісно, поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він підвівся раніше ніж звичайно. Нишком одягнувшися, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, узяв свою карбідку, кирку
Тільки Діана помітила, що він кудись зібрався. Собака уважно подивилася на Артема, чекаючи, мабуть, звичних жартів, до яких юнак був завжди такий охочий. Але Артем вийшов з хати мовчки. Тому і Діана вирішила мовчати. Вона знову поклала голову на лапи й заплющила очі.
Вийшовши з дверей, Артем озирнувся — чи не помітив його хто-небудь? — і попростував прямісінько на узгір’я. Він не вибирав шляху, а йшов навпростець. Рішуче пробирався крізь високий бур’ян, час від часу рубаючи товсті стебла киркою, немов бур’ян був його ворог.
Ось і вхід до печери. Артем на хвилинку спинився, запалив карбідку і тоді ввійшов. Знайомий вхід, знайомі трохи вологі стіни. Так. А де ж завал, про який казав Дмитро Борисович? Довго шукати не довелося. Невеличкий отвір у стіні в глибині печери вказував шлях. Артем нікого не чекатиме. Адже вчора його не запросили у розвідку, тож сьогодні і він нікого не запрошуватиме. Якщо справа обернулась так — і притому не з його вини! — він ніде сам. Піде і, безумовно, щось знайде, зробить якесь цінне і важливе відкриття. Отже, вперед!
Хід у печері одразу за розкопаним завалом став ширший і вищий. Кам’янисті стіни були мов відшліфовані і яскраво відбивали біле світло карбідки. Це була вже велика печера, справжня недосліджена печера, невідома і загадкова, Артем з насолодою вигукнув:
— Ого-го!..
Голосна луна озвалася десь далеко попереду, завмерла вдалині і знову виникла, але вже далі. Здавалось, її відгуки бігли вздовж ходу, розсипалися на окремі звуки, наче скалки, збуджували якісь інші, дивні, загрозливі голоси, зовсім не схожі на попередній вигук Артема. Печера немов розмовляла сама з собою дивною, таємничою мовою.
«Ні, не кричатиму більше. Стає навіть моторошно», — подумав Артем, освітлюючи шлях карбідкою.
Аж ось хід поширшав. Грунт став м’якший. І несподівано Артем помітив, що він опинився на роздоріжжі. Хід у цьому місці роздвоювався. Куди йти? Артем озирнувся. Справді, куди? А що це на стіні? Наче малюнок...
Так, це був той самий вирізаний на камені малюнок, що його так старанно перерисував Дмитро Борисович. Артем пізнав його одразу. Глибокими грубими лініями на камені було зображено людську голову в профіль. З-під башлика виднілося коротко підстрижене волосся. Обличчя людини було суворе, похмуре, прямий короткий ніс, маленька борідка. Обличчя людини далеких стародавніх часів... Може, це скіф? Напевне, скіф. Саме такими суворими, мужніми і уявляв собі Артем тих стародавніх кочівників. Суворими, мужніми і разом з тим відзначеними якоюсь своєрідною красою і гордістю...
Хвилину Артем мовчки дивився на цей малюнок. Дивне почуття оволоділо ним. Вперше в своєму житті він зіткнувся із справжньою
Втім, куди ж іти? Праворуч чи ліворуч?.. Як вирішити?..
Раптом Артема наче щось підштовхнуло: безперечно, треба йти туди, куди дивиться людина на малюнку! Звичайно, ось під малюнком стріла теж указує цей напрямок. І як він її одразу не помітив? Артем не вагаючись пішов праворуч.
Цей новий хід був вужчий. Він звивався; здавалося, шлях йому перетинали скелі — і він наче обходив їх, повертаючи в різні боки. Ще метрів п’ятнадцять-двадцять і Артем спинився здивований. Хід несподівано закінчився. Його перетяла полога стіна і м’якої землі... «Мабуть, теж завал», — подумав незадоволено Артем. Так чи інакше, а далі йти нема куди. Артем повернувся. Не щастить! Невже ж це й усе? Хіба ж можна повертатися з порожніми руками? Ні, треба шукати. Може, він обрав неправильний шлях, треба було рушати не праворуч, а ліворуч? Та ні, адже стріла під малюнком явно вказувала напрямок. А може, тут є десь боковий отвір?
Освітлюючи стіни карбідкою, Артем уважно оглядав їх. Ні, ніде жодного отвору... І раптом йому перехопило подих.
У стіні перед собою він побачив ледь помітні сліди мурування. Присвітивши карбідкою і придивившись пильніше, він побачив, що стіну складено з окремих каменів. Камені було покладено один на один і скріплено темною глиною. Кам’яна стіна виходила, здавалося, з самого грунту і підносилася до стелі ходу. Як же він не помітив її одразу?..
Справжнє мурування! За ним щось сховано. Інакше навіщо було 6 його робити? Проте чому нема входу? Чому замуровано наглухо? Мабуть, за кам’яною стіною заховано якісь скарби. Напевне, скарби, інакше не може бути! І от зараз він, Артем, відкриє цю таємницю... Ну, тримайся, Лідо!..
Втім, Артем не встиг зробити ще жодного руху, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це тільки вчулося йому? Але ні. Тепер він уже ясно відрізняв звуки чиїхось кроків. Хтось ішов сюди повільною, неквапливою ходою.
Це було неприємно. Адже Артем зовсім не хотів ділитися з кимось своїм надзвичайним відкриттям! Найкраще було б, мабуть, десь сховатися, щоб той, хто підходить, взагалі не помітив його. Тоді можна було б уникнути небажаних розмов. Але куди сховатись? Артем швидко озирнувся. Ні, немає жодної заглибини! А кроки лунали все ближче. От не щастить! Ну як він пояснить, наприклад, свою присутність тут, у печері?
Ось долинув іще й легкий свист. Людина, що йшла, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд мигнуло світло, яскраве світло карбідки. Це...
— Юначе, а що ви тут робите? — почув Артем здивований голос Дмитра Борисовича.
Так, це був археолог. Він підійшов до юнака, підозріливо оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз, тепер уже дещо суворо:
— Як ви опинилися тут, Артеме? Адже ми вирішили розпочати дослідження завтра. Що це означає?