Нащадки скіфів
Шрифт:
— Еге, значить, вони вже помирилися! — радісно вигукнула Ліда.
Але чому Артем іде так незграбно? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе поперед себе, на витягнутих руках. Та хто ж так носить речі, Артеме? Ой, смішний який! І ще так обережно ступає, ніби щоразу вибирає певне місце... Ось він спіткнувся — і зразу ж Дмитро Борисович підскочив до нього. гнівно зажестикулював. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно,
— Що то воно може бути? — замислено спитала Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Прямують вони додому... Що за дивну річ вони так обережно несуть?
Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала на весь голос:
— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?
Спочатку Артем не чув її. Потім озирнувся, побачив Ліду і байдуже махнув рукою в напрямі Гострого бугра.
— Що? Звідки?
Але обидві постаті вже зникли за пагорком. Гукати далі було марно. Та хіба ж Артем не міг спинитися, почекати її чи відповісти ясніше? Невже він і досі сердиться, такий дурний?..
Ліда глянула на Діану, собака на неї. Гратися далі вже не хотілось...
— Е, біжимо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми добіжимо й зустрінемо їх!..
Ліда помилилась. Артем і Дмитро Борисович встигли раніше. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона почула тільки останні слова Дмитра Борисовича, як видно, чимсь схвильованого:
— І ось вона перед вами, Іване Семеновичу. Скринька, яку ми знайшли у замурованій печері. Власне, навіть не ми, а сам Артем знайшов її, мушу визнати... Та не червонійте, юначе, це ж правда! Саме ви помітили її під нашаруванням пороху... Честь відкриття, безумовно, належить вам. Спостережливе, знаєте, око в нашого Артема...
На столі, перед відсунутими вбік паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович зацікавлено оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч, розчервонілий, з радісною, веселою усмішкою. Так ось що вони несли! І цю скриньку знайшов Артем?.. Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна... Ліда непомітно смикнула Артема за руку і тихенько сказала:
— Молодець, Артемчику! Вітаю тебе!
Артем глянув на неї, щось хотів відповісти, але тільки радісно потиснув дівчині руку, весело блиснувши очима.
— Угу, нібито дуже давня річ, — промовив тим часом задумливо Іван Семенович. — Чимало, мабуть, років пройшло повз цю скриньку...
— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, погладив лівою рукою свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — понад дві тисячі років, не менше... Ага, треба не відкладаючи сфотографувати цю скриньку отак, на столі...
— А відкривати коли? — не стримався Артем. Втім, археолог тільки скоса зиркнув на нього з-під окулярів:
— Всьому свій час!
Процедура фотографування була, на думку Артема, аж надто врочистою і повільною. Але ось Дмитро Борисович відклав фотоапарат і полегшено зітхнув:
— Що ж, можна спробувати відкрити. Але якомога обережніше... Ні, ні, не допомагайте мені, Артеме!
І як же повільно він усе робив, цей археолог, — наче дражнячи всіх своєю неквапливістю! Більше того, можна було навіть подумати, що відкриває він скриньку, аби задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, я зовсім і не хотів би цього робити, та оскільки ви всі наполягаєте, гаразд! Проте він тільки удавав таку байдужість. Бо ж Артем виразно бачив, яке збуджене його обличчя, чув, які схвильовані нотки бринять в його голосі. Е, шановний Дмитре Борисовичу, ви й самі ледве стримуєте своє нетерпіння!
Певна річ, Артем не сказав цього, а тільки подумав — і сам усміхнувся своїй думці, згадавши, до речі, розмову в печері...
А Дмитро Борисович розпоряджався:
— Жодного зайвого руху! Артеме, чого ж ви стоїте там, наче вам нема чого робити! Ідіть сюди, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася. Розумієте, жодна крихітка!
— Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?
— Так, знання, юначе. До речі, майте на увазі, що зараз ніякі ваші дотепи на мене не впливають, вони зараз ні до чого. Лідо, посуньтеся праворуч. Так буде видніше. Прошу, Іване Семеновичу. Мабуть, відкривати її треба спробувати в цього боку... ага, саме з цього!
На скриньці лишилися тільки сліди замка. Можливо, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом століть. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував легко натискати і підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалась. Археолог зітхнув:
— Страшно, знаєте... вона може бути дуже крихкою... адже понад дві тисячі років...
— Дозвольте, спробую я, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші... та не бійтесь, я зовсім не хочу її ламати, будьте певні, дорогий мій, все буде гаразд.
— Вона ж може просто розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше, будь ласка, обережніше!
Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог аж підскочив од жаху і рвонувся до скриньки.
— Ой! Ламається! — жахнувся він з таким болем, ніби йому самому щось виламували.
— Ні, я ж казав вам, все буде гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, уже відходячи від скриньки. Вона була відкрита. А Дмитро Борисович збуджено бурмотів:
— Дозвольте, дозвольте... Не торкайтеся нічого! Я сам!
Проте ніхто й не пробував порушити священне право Дмитра Борисовича на перше вивчення вмісту таємничої скриньки. Присутні тільки зацікавлено подалися вперед. Кожному хотілося побачити щось надзвичайне. Але що саме — не знав ніхто, крім Артема. Золота тіара скіфського вождя — ось що повинно бути в скриньці!
— Зачекайте, зачекайте, — все ще бурмотів Дмитро Борисович. — І не підходьте, товариші. Так не можна. Насамперед треба знову сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, це навіть не я, а фотоапарат. До речі, здається... здається, скринька порожня... — здивовано додав він, не стримавшись од того, щоб зазирнути в неї.