Нащадки скіфів
Шрифт:
Чиїсь руки раптом обняли шию Івана Семеновича. Він здригнувся віл несподіванки, хутко озирнувся: то була Ліда.
Її зеленуваті очі благально дивилися на геолога, вона ніяково всміхнулася. Дівчина хотіла щось сказати і не насмілювалася.
— Коли це ви встигли прокинутися, що я не помітив? — мовив Іван Семенович якнайлагідніше. Хтозна, справді, чи не надто вже грізно він тоді нагримав на неї, коли вона плакала й кричала?
— Іване Семеновичу, пробачте мені... я така дурна... не змогла тоді опанувати себе... мені тепер так соромно,
— Та киньте ви про це. Минулось — і годі. Дивіться краще: де ви бачили таке красиве небо? Га? Які чудові хмарки, правда?
Дівчина пустотливо відмахнулась:
— І небо звичайне, сіре, і хмарок ніяких нема... Сама сіра безнадійна ковдра. Де ви побачили ті хмарки?
Іван Семенович пильно подивився праворуч, ліворуч:
— А й справді нема, — визнав він. — Дивно, я тільки-но бачив їх... навіть милувався ними...
— Так їх тут взагалі не буває. Іване Семеновичу!
— Можливо, можливо...
— Це ви навмисне про якісь хмарки кажете, щоб змінити тему розмови, я знаю!
— Та невже? А я й не помітив...
— Ви не згадуватимете про це, Іване Семеновичу? Бо ж мені так соромно...
— Про що? Про хмарки?
— Та ні! Ну, ви знаєте, про що...
— Коли ви зараз не облишите цих балачок, то згадуватиму щодня, і навіть по десять разів на день. І Артемові розкажу, ось що!
— Ой, не буду! Не буду!.. А це хто?
В отворі повсті показалася жіноча голова. Рабиня принесла полоненим кисле молоко. Вона поставила на підлогу череп’яний глек, боязко озирнулася навколо раз, Другий...
— Що таке?
Переконавшися, що у возі нікого, крім чужинців, немає, рабиня дістала з-під одягу малесенький папірець. Вона подала його Ліді й жестом показала, щоб дівчина дала їй теж... для тих, хто, мовляв, перебуває там, далеко-далеко, в лісі, куди вона вказала красномовно пальцем. Потім рабиня сіла на краю воза спиною до середини й застигла у звичайній позі служниці, яка понуро чекає наказів.
— Записка від Артема! — радісно вигукнула Ліда, показуючи папірець Іванові Семеновичу.
— Що він пише?
— Зараз, зараз!.. — Ліда помітно хвилювалася. — Ось: «Чому давно немає відповіді? Турбуємось. Як ідуть справи з Гартаком? Роніс повідомив нас, що Гартак вже одержав від Дорбатая дозвіл на одруження з тобою до закінчення жалобної подорожі. Негайно відповідай, що і як. Чи добре пам’ятаєш записку? Май на увазі, від неї багато залежить. Наші справи йдуть добре. Варкан і Роніс збирають дедалі більше людей — і тепер нас уже багато. Наближається жаданий час вашого визволення. Чекаю від тебе докладної відповіді. Зокрема на мій попередній лист, де я говорив про деякі мої особисті...»
Ліда раптом запнулася й бурхливо закашлялась.
— Ну, далі? — подивився на неї лукаво геолог.
— «... про деякі мої особисті справи». Все, Іване Семеновичу, — цілком щиро, аж навіть надто щиро відповіла дівчина, на щоках якої спалахнув зрадницький рум’янець.
— Так-таки й усе?
— Ну, є ще одна
— Ну, якщо вона така малесенька, та дрібничка, то хай уже залишиться вам, — усміхнувся Іван Семенович. — Що ж, треба негайно відповідати. Адже Артем непокоїться, а в нас ця справа вже цілком закінчена... Здається, у моїй записній книжці ще лишилося кілька чистих аркушиків?
— Ой, ще багато, Іване Семеновичу, ви не турбуйтеся! Зараз, зараз я напишу Артемові про все. Де ж олівець?
Іван Семенович опустив голову, щоб Ліда не помітила його веселої і хитрої посмішки, і почав уважно напихати люльку тютюном.
Рішення Варкана. — Дорбатай чинить розправу. — Скіфські ворожбити. — Страта у вогні. — Історичні паралелі Артема. — Сучасний Дон-Кіхот. — Клятва Варкана. — Чи чуєш, Лідо?
Минали дні — одноманітні, схожі один на другий. Велика жалобна процесія скіфів повільно рухалася до легендарних Гер, розтягнувшися більше як на кілометр. Коні йшли неквапливою, розміреною ходою, важко рипіли велетенські вози — і піша людина легко, не поспішаючи, могла обігнати процесію, ідучи поруч неї.
Ця повільність подорожі дуже дратувала Артема, який нетерпляче ждав вирішальних подій. А вони мали відбутися тільки тоді, коли скіфи доберуться до Гер! Варкан і Роніс заспокоювали його. Дмитро Борисович сумлінно перекладав їхні слова:
— Ця повільність, кажуть вони, Артеме, нам допомагає. Ліда й Іван Семенович перебувають у цілковитій безпеці. Гартак злякався можливої помсти чужих богів і тепер не прискорюватиме справи з одруженням...
— Ще б пак!
— Тож воно й є. А тим часом сили Дорбатая і старшин потроху слабшають. Власне, це не дуже помітно, але наші сили за рахунок того дужчають. Все гаразд, кажуть Варкан і Роніс.
Грек додав:
— Можу признатися, що мене радує повільність пересування племені. Не дивуйтеся, це так! І коли б подорож тривала ще довше, ще більше затримувалася б, — було б ще краще. Це допомогло б нашій справі... Коротким був би бій.
Артем здивовано глянув на нього:
— Чому? Я не розумію вас.
А ось чому, — пояснив Роніс. — Пам’ятаєте, я казав вам колись раніше, що ця подорож ослабить сили Дорбатая і знатних старшин? Я мав на увазі ось що. Раніше старшини і їхні воїни трималися купи. А тепер, коли скіфські воїни втомилися, коли процесія так розтяглася, все чисто змішалося: і вози, і родини старшин, воїнів і мисливців переплуталися. Це значно послаблює сили старшин. А от наші сили, навпаки, зростають. Ми не марнуємо часу, бо більше й більше об’єднуємося, до нас приходять нові люди. О, відтоді, коли було придушено перше повстання, ми багато чому навчилися...