Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі — з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.
Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.
Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:
— Чувак, ти що, здох?
На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:
— Вони пішли?
— Ага.
— Що то було?
— Нам кінець, чувак, — сказав я, схлипуючи, — дон Педро розкусив нас.
Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.
— І що тепер? — обережно поцікавився мій напарник.
— Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…
— То віддай їх йому!
— Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.
Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.
— Щойно надійшли гроші за будинок, — зрештою промовив Тьомик.
— Скільки?
— Сім тисяч шістсот євро.
«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», — хутко перерахував я в голові.
Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…
У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.
— О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! — після кількох гудків радісно озвався мексиканець.
— Де ти зараз?! — рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.
— Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали — на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу [11] . Я ще молодий — жити хочеться. А як ви там?
11
Чіапас — штат на півдні Мексики, найбідніша мексиканська територія.
— Нормально, — буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. — Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?
Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:
— Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.
— Але у нас немає п’ятиста тисяч! — загорлав я в трубку.
— Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, — сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.
Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.
— Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? — запропонував я. — Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…
Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.
— А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, — раптом запропонував мій напарник.
Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.
— Артеме, — кажу, — ти справжній друг!
— Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…
— Що-о?!!
— Що чув.
— Але ж у тебенемає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!
— Зате я вирішуватиму твоюпроблему на п’ятдесят тисяч!
— Як би ти не старався, — кажу я, — навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!
— Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! — буркнув Тьомик і відвернувся.
«От козел», — подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.
Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.
— Чувак, — кажу, — ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це нашіпроблеми.
— Ага! — сердито огризнувся мій компаньйон. — Правильно, тепер це нашіпроблеми, в які ми втрапили з твоєїласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки яможу вирішити!
Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.
— Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… — тихенько так кажу.
Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.
— Давай ти самвирішиш нашіпроблеми, — нарешті підказав я, — а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.
— Згода, — несподівано просто відказав Тьомик. — По руках! Давай-но, пиши мені розписку.