Навіжені в Мексиці
Шрифт:
Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:
— Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.
Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:
— Тоді чому ви купуєте цю ділянку?
Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:
— Чорне золото Мексики — це не нафта. Чорне золото Мексики — це її земля, хлопчики… Це її земля…
— Як?! Як, в дідька, ти це зробив?
Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.
— Ти геній, чувак! — вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». — Ти даєш йому підроблений акт, а він каже — справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеробільшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!
Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі — це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.
— Ні, я все ще не можу повірити! — ніяк не вгавав мій напарник. — Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв — бац! — і запропонував ціну вдесятеробільшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.
— Це бізнес, Тьомо, — напустив я ще більшого туману. — Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…
Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.
Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.
— Круто, босе! — зрадів абориген. — Я знав, що ви його підчепите!
— Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.
— Ви геній, босе! — кричав Хосе.
— Так, я знаю, — стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.
Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:
— Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…
Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.
— Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…
Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.
Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…
Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy» [10] .
10
Столична мексиканська газета.
— Я відчиню, — сказав мій напарник і зник у коридорі.
Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка — це Тьомик відчинив двері.
— Хто там? — гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.
У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик — хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, — розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.
Чорт, а ви уявляєте собі, як це — сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе-напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.
Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:
— Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!
Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.
Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.