Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— А там гарні дівахи? — глипнув на мене мій товариш.
— Найкращі у світі! А ще там сонце, чувак, не те, що тут, у Швеції.
— Поїхали, — легковажно бовкнув Тьомик і всміхнувся, блиснувши двома рядами ідеальних зубів. Тоді у нього були ще всі зуби.
І ми поїхали…
Так що, блін, то він у всьому винен. Якби відмовився, нічого цього б не трапилося.
— Хочеш заробити? — спитав я.
То був наш другий день у Мехіко.
Тьомик не вилазить з готелю — акліматизовується в обнімку з півторалітровим бутлем джин-тоніку та телевізором, відновлюючись після першого у своєму житті дванадцятигодинного трансатлантичного перельоту (для інформації: хлоп боїться літати, аж пісяється).
Я тиняюся містом — проводжу рекогносцировку, заодно пробую владнати ключове організаційне питання. Діло в тому, що нам треба знайти й винайняти аборигена-мексиканця, який би став нашим радником і допомагав у вирішенні різних питань локального масштабу, себто хлопчика на побігеньках. Власне, знайти аборигена — не проблема, проблема — це знайти такого аборигена, який був би достатньо кмітливим, але не настільки, щоб нашкодити нашому бізнесу, наприклад, «зливши» нас поліції.
— Хочеш заробити? — повторив я голосніше. — Я до тебе звертаюсь.
Чистильник взуття нарешті підвів голову. В його каламутних типово мексиканських очах відбилось засотане сизим смогом небо над La Plaza de la Constituciоn [4] , барокові пілястри собору Метрополітана та мексиканський триколор на двадцятиметровому флагштоку посеред площі. Я зазирнув у них і подумав, що він саме та людина, яка нам треба.
— Так, сеньйоре! — скромно відказав юнак.
4
Площа Конституції ( ісп.) — центральна площа Мехіко, столичне Зокало.
Він був майже такого ж віку, як я, може, навіть на рік старший, але я підсвідомо відчував свою вищість. Тут, у Мексиці, ми з Тьомиком були іноземцями. І не простими, а з капіталом. Хай маленьким, та все ж капіталом. Цебто ми були Іноземцями з великої літери. Тому я відразу ж вирішив грати по- крупному: у перший же день купив собі гостроносі лаковані туфлі й чорний глянцуватий плащик від «Hugo Boss».
— Кидай своє крісло для тортур. Більше ти не чиститимеш взуття, — пафосно проказав я. — Завтра о десятій я чекатиму тебе за цією адресою.
Тоді я підвівся, поклав на своє сидіння папірець, видраний із записника, з адресою нашого готелю, а потім, щоб справити ще більше враження, кинув чистильнику сотню песо.
— Дякую, сеньйоре! — розплився в усмішці мексиканець і кинув мені вслід: — До зустрічі, сеньйоре!
Та я вже крокував геть, перетинаючи навскіс широке столичне Зокало. Йшов, не озираючись, навмання, ретельно обдумуючи план майбутньої оборудки й відчуваючи, як вересклива атмосфера мексиканської столиці, просякнута якимось, курва, невідпорно милим розгардіяшем, вривається в кожну клітинку мого єства.
У літаку над Атлантикою ми з Тьомиком довго радилися, і я врешті постановив, що ми займатимемося продажем землі. Я на той час уже мав сякий-такий досвід роботи в земельному бізнесі. Одного разу на Кіровоградщині я продав місцевому фермеру сорок гектарів прекрасної ріллі по дуже непоганій ціні. Фермер був щасливий, наче слон, а я, пригадую, ще довго допитувався, чия ж то була земля.
Колишнього чистильника взуття звали Хосе Акунья. Він з’явився точно в назначений час на порозі мого номеру в «Emporio Reforma», ошатному тризірковому готельчику на окраїні Мехіко. Ми довго розмовляли, я ретельно промацував мексиканця, все більше переконуючись, що він ідеально підходить для наших оборудок. Врешті-решт я назвав суму, яку ми йому платитимемо, — дуже пристойну, як для Мексики, — на що хлоп, зрозуміло, погодився. Відтак ми потисли один одному руки, і я видав йому аванс, наказавши завтра ж приступати до роботи.
Першим ділом Хосе Акунья мав підсобити нам з вибором машини. Адже без машини в Мехіко — це як без води в Сахарі.
Тьомик був звихнутий на важких мамонтоподібних позашляховиках на зразок «Toyota Tundra». Він аж пищав, коли під час матчів NFL [5] по телевізору крутили їх рекламу, ту, де один з таких перекачаних джипо-пікапів вивалюється з транспортного літака на злітну смугу під час зльоту, а потім гальмує, утримуючи на ланцюгу цілий літак. Нє, ну, я не маю нічого проти, гарна реклама, але я хотів — та де там хотів! — я просто марив довгоносими американськими кабріолетами 60-70-их років. Потай від Тьомика я всучив Хосе кілька рожевих мексиканських соток поверх його платні, схиливши хлопця на свій бік у виборі засобу пересування.
5
National Football League ( англ.) — Національна футбольна ліга, американський футбол.
На той час ми мали на руках п’ять місячних виплат з Тьомикового стокгольмського будинку (дехто розраховувався за квартиру на десять місяців уперед), незабаром мала надійти ще одна, тому я почувався досить впевнено і вирішив не економити на авто.
Через два дні Хосе Акунья підігнав під наш готель неперевершене спортивне купе — «Dodge Challenger» 1969-го року випуску — з новеньким двигуном, шкіряним салоном і досконалим тюнінгом. Машина була справжнім шедевром американського автопрому: фари ледь-ледь загострені й витягнуті вбік, бампери та диски хромовані, корпус дещо роздутий у порівнянні з базовою моделлю, колір — бронза-металік з лазуровими переливами. Навіть Тьомику сподобалося, що вже й казати про мене та мексиканця.
Щоправда, коли Тьомик дізнався, у скільки нам обійшовся нафарширований сучасним залізяччям «Dodge», його ледь інфаркт не вхопив.
— Піжони, вашу маму! — несамовито горлав Тьомик, хапаючись за голову і шмигляючи по номеру в одних трусах. — Піжони, твою дівізію впєрьод! Ви мене розорите!
Але я заспокоїв його, сказавши, що ми скоро заробимо ще більше і я все віддам.
На гроші, що лишилися, Хосе орендував на місяць ошатний офіс у центрі Мехіко, ми притягли туди кілька столів, накупляли для більшої солідності папок з паперами і замовили вивіску з рекламою найкращого у Мехіко агентства з продажу землі.
Після того я вкотре вирядився стилягою й завітав до одного зі справжніх агентств нерухомості з проханнями придивитися мені невеличку ділянку землі, всього на кілька соток, за межею Мехіко для будівництва власного котеджу.
Цілий тиждень я морочив тим ріелторам голови. Вони підрахували оптимальну вартість землі, двічі звозили мене подивитись на різні ділянки, запропонували знижку, і, зрештою, наготували усі необхідні документи. Залишилось тільки заплатити бабки, поставити підписи й скріпити їх печатями. Тоді я забрав усі документи, окрім них прихопив з собою ще кілька порожніх бланків, карту з розміткою земельних ділянок та листи зі штампами земельного управлінняі звалив.