Навіжені в Перу
Шрифт:
Веселий Роджер теж, до речі, тут. Лежить, апатично втелющившись у вогнище.
— Я мав на увазі, якими вітрами тебе занесло в Перу? — уточнив Артем.
Дівчина вмить насупилась і неохоче відповіла:
— Як завше — через батька. Ми вкінець розсварились, я не витримала і пішла з дому. Певний час працювала на одну рекламну компанію в Києві, заробила трохи грошей і тепер подорожую. Мандрувала Мексикою, Гватемалою, побувала на Кубі, зараз, як бачите, осіла в Перу. Я зупинилась в ошатному хостелі в центрі Чіклайо — якогось дня випадково познайомилась з його власником. Саме цьому доброму чоловікові належать особняк і вівчарка, — кучерявка пустотливо потермосила пса за вухо. — Учора він попросив мене з’їздити в маєток і нагодувати
— Як ти тільки не боїшся його?.. — заклякнувши, прошепотів я з темряви. — Це ж справжній демон, а не пес!
— У дійсності Роджер чудово видресируваний, — заперечила Маруся. — Я не розумію, чому він за вами погнався. Він ніколи не нападає на чужинців, звісно, якщо ті не вторглись без дозволу на його територію. Ви ж не лазили на віллу посеред ночі?
Ми з Тьомиком синхронно замотали головами.
— Ні, ні, ні! Ми просто проходили поруч, гуляли… а він тоді… ну там… кричати почав, поламав паркан і давай за нами…
— Ага! Все так і було!..
Оскільки віднині кучерява білявка стане невід’ємним атрибутом даного літопису (я не хотів, повірте, але так вийшло… скоро все дізнаєтесь), гадаю, вам треба пояснити, хто вона така і звідки ми її знаємо. Отож Маруся — це одна з колишніх Тьомикових пасій, по-моєму, найперша дівуля, з якою в нього зав’язались серйозні стосунки.
Для кращого розуміння всіх подальших подій важливо знати, що Маруська з дитинства любила театр. Вона життя свого не уявляла без театру, потайки мріючи стати відомою акторкою, або — ще краще — оперною співачкою. Струнка, синьоока кучерявка з юних літ славилась виразистою зовнішністю і дуже непоганими вокальними даними; хтозна, можливо, колись її мрії і стали б реальністю, якби не… Марусин батько.
Батько Марусі — Родіон Борисович — безстрашний десантник, який свого часу пройшов, пробіг і проповз увесь Афганістан вздовж і впоперек. На початку двотисячних, дослужившись до чину полковника, старий вояка пішов на заслужену пенсію, після чого подався у бізнес і заснував охоронну фірму. За кілька років фірма набрала обертів і почала приносити непогані прибутки. Щоправда, охорона приватних будинків, складів та офісів була лише прикриттям. Насправді приватне підприємство Марусиного предка спеціалізувалося на підготовці особливих висококваліфікованих кадрів, які в бізнесових колах у Києві відомі під назвою «замєстітєлєй по нєрєшонним вапросам». Випускників Родіона Борисовича запрошували на роботу великі компанії — солідні гравці на ринку нафти, газу й сільгосппродукції, — записуючи їх у штат на посади заступника директора з невирішених питань. Ці заступники цілими днями просиджували в офісі, їли булочки, пили каву і складали пасьянс на комп’ютері. Вони вступали у дію лишень тоді, коли законними методами не вдавалося владнати негаразди фірми чи її власників. Скажімо, у дирекції з’являлось яке-небудь «невирішене питання», котре дуже сильно заважало розвитку бізнесу. Тоді вихованці Борисовича вивозили «невирішене питання» в лісок коло Коростишева, де примушували копати собі могилку. Якщо це не допомагало, хлопці застосовували різні інші роз’яснювально-виховні методи, які я тут не згадуватиму, оскільки вони вступають у суперечність з окремими статтями кримінального кодексу України. Врешті-решт питання обов’язково вирішувалось, внаслідок чого Родіона Борисовича у Києві дуже любили та поважали.
Старий десантник виховував доньку сам, оскільки мама Марусі померла від запалення легень, коли дівчинці було чотири роки. Тож поки Маруся мріяла про кар’єру оперної співачки, Родіон Борисович намагався зробити з неї сержанта української армії. Бідолашне дівча щоранку бігало крос, тричі на тиждень ходило на карате, вміло вести прицільний вогонь по рухомих мішенях, за 50 секунд збирало АК-47, з тринадцяти років займалось парашутним спортом (на
У п’ятнадцять років дівчина вперше запримітила білявого синьоокого юнака, її однолітка, який жив у сусідньому під’їзді, і відчула до нього дивні, раніше не знайомі їй почуття. Через тиждень, перестрівши Артема ще два чи три рази, вона до нестями закохалась, одначе не знала, що робити далі. Як привернути увагу хлопця? Кілька разів Маруся намагалась його поколошматити, одначе Тьомик уперто не йшов на конфронтацію. Щоразу він чемно давав їй дорогу, звільняв місце на лавці коло будинку, один раз навіть допоміг донести пакет з продуктами від маршрутки до дверей під’їзду. Такому навіть руки заламати не було за що. Дівчина закохалась ще більше.
У шістнадцять Тьомик уперше звернув увагу на Марусю як на дівчину, а не як на звичайнісіньку сусідку — давались взнаки гени її матері-красуні. Спортивна фігурка, густі золотисті кучері, незмінна спокійна рішучість у таких самих, як і у нього, бездонно-блакитних очах не могли лишити його байдужим. Тоді він просто підійшов, взяв її за руку і запропонував сходити в кіно. Потому вони ще півроку чи навіть трохи більше ходили в кіно. Поки одного дня давні побратими-афганці не запросили Родіона Борисовича в Астрахань на рибалку. На цілий тиждень. Борисович полетів… Протягом цього тижня сталося те, чого, як потім казав Тьомик, «краще б ніколи не було». Після того, як те, чого краще б ніколи не було, повторилось кілька разів, Маруся подумала: «Все — після такого тільки в загс!» Зате Тьомик, на превеликий жаль, подумав інакше: «Все — досить…» Він вступив на перший курс університету і почав фліртувати з іншими дівчатами.
Бідолашна дівчина довго бідкалась через раптову переміну в настрої свого хлопця, через його показну холодність та байдужість. Жіноча інтуїція зрештою підказала їй справжню причину, однак її почуття до цього синьоокого вилупка було настільки сильним, що дівча вирішило не здаватись і повернути Артема. Звісно, кучерявка не знала, як це зробити, а спитати не було у кого. Подруг Маруська не мала, а її мама, можливо, й хотіла допомогти, але не могла. Начитавшись жіночих журналів, красуня вирішила, що досягти жаданого можна єдиним способом — одруживши Артема на собі. Щоправда, в журналах не писали, як це правильно робиться, а тому, озброївшись житейськими настановами батька-десантника, Маруся розробила власний план.
— Артеме, а ти не хотів би стрибнути зі мною в парі з парашутом? — запропонувала вона солоденьким голоском, перетявши Тьомику шлях, коли він повертався з пар. — Мені скоро здавати екзамен на інструктора і хотілось би трохи потренуватись…
Не учувши ніякої каверзи, Тьомик наївно подумав: «А чому б і не стрибнути? Це ж так круто!» — і погодився…
Уже в повітрі, через кілька секунд після того, як, міцно прив’язані один до одного, Артем та Маруся вистрибнули з розхитаного старенького АН-2, дівчина нахилилась до хлопця і схвильовано проказала:
— Я зараз дуже швидко задам тобі два запитання, але ти мусиш дати мені одну відповідь відразу на обидва.
Тьомик, який розслаблено лопотів щоками і пукав від задоволення під час вільного падіння, здивовано повернув голову до своєї супутниці, але, все ще не очікуючи ніякої пакості, спокійно кивнув.
— Так ось, питання перше, — якось аж надто офіційно й урочисто прокричала хлопцеві на вухо Маруся: — Ти хочеш, щоб я смикнула за кільце і розкрила парашут?