Навіжені в Перу
Шрифт:
— Максе, це що таке? — йойкнув Артем, піднісши консервну бляшанку до носа. Перед його очима на вицвілій етикетці красувався напис «Тушонка», а трохи нижче під ним печатка з датою — 1946 рік.
— Це тушонка. Армійська. Правда, добра? Апетитна така!
— Ти де її взяв?!
— На Дегтярівській. У військовій частині безплатно роздавали. У них там склад розформовують чи щось таке… — прогугнив я з набитим ротом.
— А мамонтів копчених там не давали?
— Здається, ні. Якщо
Полудень другого дня, квартира Артема…
— А де обід? — спитав Тьомик, однією рукою стискаючи велику ложку, а іншою любовно погладжуючи запале черево. — Ти ж обіцяв, що приготуєш щось поїсти.
— Це наш обід, — дуже тихо, майже нечутно сказав я.
Тьомик розгублено подивився на стіл, на якому стояв кухоль з водою з-під крана і миска крупно нарізаної редиски. Я почервонів і опустив голову, наче школяр, який провалився на екзамені.
— Це… це… — насилу видушив із себе напарник.
— Це редиска, чувак. Вона дуже корисна.
— І це все… геть усе, що у нас сьогодні на обід?
— Є ще вода. Бери воду! Дивись, яка смачна, холодна!
— А на вечерю у нас що?
Я відчув, як у роті все пересохло, але, не відводячи погляду, твердо промовив:
— Теж редиска.
Тьомик трохи зблід, якось неприродно так випрямився і відкинувся назад на стільчику.
— Ну, я можу її зварити, якщо тобі сира не подобається, — поспішаю його заспокоїти.
Я готовий був крізь землю провалитися від сорому, адже вперше в житті у мене не було грошей навіть на те, щоб зготувати хороший обід. Здавалося, гірше вже бути не може. Одначе нині, оглядаючись назад, я думаю про те, що то були без перебільшення великі часи, найкращі дні мого життя, адже саме в такі моменти близькі люди виявляють свою справжню суть, не прикриту зогнилими суспільними нормами і не завуальовану лицемірством, саме тоді перед тобою постають реальні люди, відтісняючи у небуття улесливих пластмасових манекенів, люди, які говорять і чинять те, що дійснохочуть казати і чинити, — аж ніяк не те, що від них вимагається лещатами соціальних догм. Їм просто більше нема чого втрачати. Саме у такі дні сповна усвідомлюєш, чого варта справжня дружба.
Тьомик мовчав, замислено видивляючись щось у хмарах за вікном.
Я вже не раз повторював, що знаю свого напарника, наче облупленого. Я практично безпомилково вгадую, про що він мріє, що хоче сказати чи що збирається утнути. Втім, цього разу Артем видав щось таке, чого я зовсім не очікував. Він прискіпливо подивився на мене, легенько прижмурив одне око, потім всміхнувся, як не посміхався уже давно, і сказонув:
— Прикольно воно тоді над Тітікакою бабахнуло. У мене на два дні вуха заклало…
— Істинно, чува-а-ак! Експлозія тоді вдалася — перший сорт! — попри повне отетеріння від останньої фрази мого друзяки і надокучливе бурчання у животі я не зміг стримати посмішки. — Ги-ги! — а потім згадав: — А пам’ятаєш, як ми ловко бандюг у лісах Мадре де Діос вгробили? Жаль, правда, нічого путнього з того все одно не вийшло.
— Твоя правда, друже, — товариш ще більше розплився в посмішці, задоволений, наче хлоп’я, якому щойно зуба вирвали. — Зате як уявлю, чим то все могло скінчитись, аж мурашки по шкірі бігають!
Лише тоді, коли втратиш усе, починаєш розуміти, хто ти є насправді.
— Слухай, — несподівано продовжив я, — хочу тобі дещо розказати, пояснити, куди я всадив останні гроші, зароблені на перуанському лайні.
— Не варто, — неуважно відмахнувся Артем. — Я й так знаю — певно, вгатив у чергову «аферу століття» і як завше прогорів.
— Ти помиляєшся, друже… ти дуже сильно помиляєшся. Звісно, більша частина коштів пішла на покриття моїх давніх боргів, якусь частку я потратив на пошуки тебе, поки ти ховався від тих го… ну, від різних настирливих парубків у себе на квартирі. Однак після того у мене все ще лишалось майже дві тисячі «зелених».
Тьомик оживився і зацікавлено зиркнув на мене.
— Я так розумію, оскільки нам зараз нема за що навіть купити поїсти, то ти їх теж у щось убухнув?
— Саме так, друзяко! — з гордістю випалив я.
Потому сценічним жестом, наче актор старого голлівудського кіно, я дістав з нагрудної кишені сорочки два згорнуті вчетверо листка А4 і, розправивши, поклав їх перед Тьомиком. То були e-tickets — електронні білети — роздруківки, що підтверджують замовлення квитків на літак.
Не повірите, мій товариш навіть не зиркнув на листки. Кілька хвилин він зосереджено мовчав і мрійно телющився у далечінь, туди, де зникає небо, де повітря пахне пригодами, а незнайома земля завжди радо приймає тих, хто спраглий до ризикових та навіжених авантюр. Потім, насолоджуючись синявою полуденного неба, Тьомик постукав пальцями по роздруківках і промовив:
— Поїхали…
— Ти ж навіть не знаєш куди, — лукаво заперечив я.
— Та мені по цимбалах, чувак. Просто поїхали. Нам більше нічого не лишається…
Я вкинув кілька редисок до рота і, тихенько торжествуючи, почав їх пережовувати. А ще я подумав, що попри всі невдачі та невезіння живу найкращим з усіх можливих життів…
3 червня, 30–31 липня 2010 // Київ