Навіжені в Перу
Шрифт:
— Бажаю здоров’я! — голосно, але водночас похмуро й суворо привітався чоловік, затим без запрошення вступив у квартиру і так само гучно представився: — Генерал Шпитько, начальник митної служби України.
— Добрий день, — невиразно промимрив я, відчуваючи, що у мене, схоже, починаються проблеми. — А де… де пан Фьодор?
— Нема, — коротко, по-воєнному відказав генерал.
— Тобто нема?.. Що, взагалі нема?
— Взагалі нема. Можна зайти?
— Так, звісно, проходьте, — я відступив трохи назад і показав тремтячою рукою на кухню.
А проте щойно переступивши поріг моєї кухоньки, грізний генерал здувся, немов проколота повітряна куля, і важко плюхнувся на табуретку.
—
— Тойво… Розумієте… Я… — я гарячково роздумував над тим, щоб його вигадати на своє виправдання. — Я більше не буду! — кажу.
— У мене четверо дітей, — правив далі гість, наче й не чуючи мене. — Знаєте, скільки всього треба, щоб їх прогодувати й вивчити? Це тільки законних четверо… А ще дружина молода. То їй на Канари, то на Кариби, то ще в якусь дідькову дупу. А ще теща, і то така, що не приведи Господи, — генерал обхопив голову руками, обпершись ліктями на стіл, і схлипнув. — Через вас у мене вчора був поганий день. Вчора мені подзвонили спочатку з СБУ, потім з Адміністрації Президента, а потім особисто Прем’єр-міністр і… Коротше, якщо ви не заберете свої контейнери, моїй кар’єрі гаплик, — при цих словах він розкрив папку і дістав звідтіля купу заповнених бланків. — Всі документи готові, вам слід лиш поставити підпис. Не треба нікому нічого платити: ніякого мита, ніяких хабарів. Один лише підпис — і з усіма формальностями буде покінчено.
Я затих і, схиливши голову, зацікавлено роздивлявся митника. Він вижидав кілька секунд, однак, не дочекавшись відповіді, продовжив:
— Ось тут три з половиною тисячі доларів, — генерал трепетно витяг з кишень купу пожмаканих стодоларових папірців і склав їх кучугурою на столі. — Небагато, я знаю. Це весь мій сьогоднішній заробіток. Якийсь «комєрс» притяг з Китаю контейнер підроблених iPhon’ів і оформив їх як вагон китайських кедів… Ні, ні, ні! — затараторив Шпитько, побачивши, як я насупився. — Це ніякий не підкуп! Сприймайте це як державну дотацію, допомогу вашому, прости Господи, бізнесу. Якщо буде мало, я завтра ще принесу, тільки — благаю! — заберіть свій вантаж. Пожалійте моїх діток.
Зрештою я розтулив рота, але генерал тут-таки приклав палець до моїх губів.
— Тс-с. Нічого не кажіть. Просто поставте підпис і напишіть адресу, куди завезти контейнери. Доставку митна служба бере на себе. Взагалі-то ми таким не займаємось, але для вас, гадаю, можна зробити виняток.
Провагавшись трохи, я скрушно зітхнув, картинно прицмокнув язиком, а тоді, насилу стримуючись, аби не розреготатись, підписав усі папери. Строгий генерал вичавив із себе скупу сльозу, наостанок обняв мене, наче рідного сина, і, не прощаючись, помчав сходами вниз, зраділий, наче слон.
Через двадцять хвилин контейнери з гуано на повній швидкості мчали в Херсон до замовника. А я стояв на балконі своєї однокімнатної квартирки і, защемивши прищепкою носа, курив, роздумуючи про те, що Україна, безперечно, найкраща держава у світі. В жодній іншій країні гівно не допроваджують замовнику з мигалками і міліцейським супроводом.
Для розслідування подробиць інциденту, який допровадив до шоку половину Києва і на цілий тиждень паралізував життя кількох районів столиці, сформували спеціальну депутатську комісію. Після двотижневого слідства народні обранці встановили, що в завезених з Перу контейнерах дійсно містилося гуано, а не банани. Потім ще цілий день комісія доводила всім іншим депутатам та президії, що гуано — це ніяка не ящірка… Втім, головним результатом роботи комісії став офіційний указ, завізований Президентом, Прем’єр- міністром, усіма віце-прем’єрами та головою Верховної Ради, в якому йшлося про те, що у майбутньому ніколи, нізащо, ні за яких умов не слід обкладати податком імпортне гівно. Віднині і довіку лайно в Україну завозитиметься по нульовій ставці.
2–3 квітня, 16–20 червня 2010 // Київ, Рівне
Дорога знову кличе нас
Після останньої афери, коли я притяг з Перу і успішно спродав в Україні два контейнери гуано або, простіше кажучи, пташиного лайна, мій колега і напарник Тьомик несподівано кудись запропав.
Спочатку він покинув відповідати на телефонні дзвінки.
Попервах я тим не дуже проймався — таке з напарником і раніше траплялося. Проте згодом телефон мого друзяки відключився взагалі. При кожній спробі набрати його номер байдужий жіночий голос у трубці рапортував, що «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Однак хвилюватися я почав лиш тоді, коли на сьомий день після зникнення до мене подзвонили Артемові батьки і поцікавилися, що я зробив з їхнім синочком? (Вони завжди формулюють питання саме таким чином: «Що ти зробив із нашим Тьомиком?» Ще жодного разу вони не питали щось на зразок «Ти, бува, не бачив Тьомика?» або «Чи ти не знаєш раптом, куди запропастився наш ненаглядний Тьомик?») Я, зрозуміло, відповів, що сам уже не тямлю, коли востаннє бачився з Артемом, після чого, недослухавши рясну зливу проклять на свою голову, розірвав зв’язок.
Того ж вечора, починаючи по-справжньому непокоїтись, я навідався на квартиру до товариша. Був уже вечір, проте у вікнах не горіло світло, а на настирливе дзеленчання дверного дзвоника ніхто не відкликався. Потупцявши кілька хвилин на сходовій площадці, я посунув додому.
Повернувшись додому, я не полінувався і зателефонував усім своїм колишнім кредиторам, клятвено запевняючи кожного, що незабаром все віддам, тільки не треба вбивати мого ні в чому не винного товариша. Дехто вже й думати забув про мене, хтось погрожував посадити на палю, як тільки до мене добереться, однак усі в один голос твердили, що не бачили мого напарника.
Затим я обдзвонив усі приймальні пункти швидкої допомоги, обійшов кілька моргів, де мав неприємність розглядати дюжину посинілих і не ідентифікованих трупаків, жоден з яких, на щастя, не виявився Тьомиком.
Насамкінець я звернувся у міліцію і заявив про зникнення людини…
Непомітно минув місяць, по завершенню якого я змушений був констатувати, що всі мої пошукові потуги ні до чого не призвели. Тьомик мов крізь землю провалився. За чотири тижні невпинного шукання не вдалося знайти ні його тіла, ні слідів, ні хоча б якогось натяку про можливе місцезнаходження мого товариша. Напарник неначе випарувався.
Аж раптом саме в той день, коли остання іскорка надії відшукати товариша живим згасла в моєму серці, Тьомик (ну не потвора, таке витворяти?) подзвонив мені на мобільний з невідомого номера.
— Привіт… це я… — прохарчав із трубки захриплий до невпізнання голос компаньйона.
Я був настільки певен, що Тьомик уже в кращому світі — відчитується за все, що ми натворили в Мексиці й Перу, що спершу не впізнав його голос.
— «Я» — це хто?.. Артеме?.. Артеме, це ти?!! — я аж захлинувся від хвилювання, що в момент тугим клубком підперло підгорля, а тоді затараторив: — Тьомо, скажи, хто вони?! Я їх усіх повбиваю! Де ти, друже?! Де тебе тримають?! Які їхні вимоги? Що вони хочуть? Викуп? Скажи: я все дістану! Тебе катували?..