Навіжені в Перу
Шрифт:
Я мовчки опустився на стілець навпроти робочого стола.
— У вашому інвойсі вказано, — продовжив митник, підносячи до хитро прищурених очей оригінал перуанського інвойсу, — що вага першого контейнера становить 104,6 тонни, другого — 98,2 тонни. А ось результати зважування, — чоловічок підсунув мені різнокольоровий бланк з водяними знаками і доброю дюжиною фіолетових печаток, — наші високоточні ваги показали 102,7 і 96,3 тонни відповідно.
— Це можна легко пояснити, — намагаюся внести ясність. — Річ у тім, що корабель з Перу пливе через Атлантику приблизно три тижні. За цей
— Мене це не цікавить, уважаємий! — грубо обірвав мене товстун. — Звертайтеся до вашого постачальника, нехай присилає новий оригіналінвойсу. Ми не можемо оформляти вантаж, у якого не все гаразд з документами.
— Але, пане, гуано привезли аж із Перу! Пересилка документів займе чимало часу.
— Повторюю: мене це не стосується, — пиндючно форкнув Фьодор Михалич.
Я скрушно зітхнув, пробубонів щось на зразок «хай буде по-вашому» і підвівся, готуючись залишити кабінет.
Однак попри зовнішню пиху й демонстративну самовпевненість черевань почувався вельми сконфуженим. За довгі роки служби Фьодору Михаличу не раз траплялися контейнери, в чиїх інвойсах значилася неправильна маса вантажу, одначе абсолютно завждивага у таких документах була занижена. Це робилося з різною метою: іноді, щоб сплатити менше мито, подеколи — для того, щоб приховати той факт, що у контейнерах захований якийсь вантаж, який не значиться в інвойсі, тощо. Цього разу все було інакше. Вперше перед Михаличем опинився чувак, у якого в інвойсі стояла цифра більша, ніж та, яку показали терези при зважуванні, і який при цьому холоднокровно й затято наривався на неприємності, вперто не бажаючи давати хабара.
Якоїсь миті митнику навіть стало страшно… То був перший раз, коли високоповажний пан Фьодор задумався над тим, що у контейнерах, можливо, й не банани, оскільки банани не можуть втрачати вагу під час транспортування. У ту ж мить голомозий черевань відразу відігнав від себе цю думку як абсолютно безглузду й несусвітню.
— Почекайте, уважаємий! Пождіть! — стараючись приховати розгубленість, окликнув товстун, коли я вже переступив поріг його кабінету. — Не варто так спішити з висновками. Ми можемо вирішити проблему з інвойсами, не виходячи з цієї кімнати. Можемо, правда ж? — силувано підморгнув чинодрал.
Я мовчки повернувся і знову сів на стілець. Пан Фьодор присунувся ближче і по-змовницьки почав:
— Буду відвертим і прямим, як паровозні колії. Вартість вашого товару згідно з інвойсом — двадцять дві тисячі доларів, цебто у найкращому випадку за розмитнення вам доведеться заплатити тисяч вісім-дев’ять американських грошей… — чоловічок затнувся, переводячи подих, а потім одним махом випалив: — Ви можете заплатити мені шість тисяч і вже завтра забирати контейнери.
Я німував, спопеляючи поглядом співрозмовця. Кадик товстуна кілька разів збуджено смикнувся.
— Добре, п’ять п’ятсот, — заявив чинуша, неправильно потрактувавши мою мовчанку. — П’ять з половиною тисяч баксів — і ніяких проблем!
— А як же тарифний комітет? —
— Забудьте про тарифний комітет! — трохи роздратовано форкнув митник. — Це загальна сума, зразу за все. Я ж говорю: у вас не буде ніяких проблем!
Я знову затих, обмізковуючи ситуацію. Що його робити? Може, справді всучити йому на лапу і не корчити з себе героя? Всі ж ніби лишаються у виграші. Окрім держави, звісно.
— Слухайте, уважаємий, — гарячково затараторив Фьодор Михалич, перейшовши на шепіт, — ви, звісно, можете самі вирішувати свої проблеми з кожною службою окремо, але, повірте, дешевше вам це не стане. Платіть мені, беріть контейнери і дуйте звідсіля, поки я не розізлився.
Є в мене така риса: коли хтось тисне на мене, я починаю опиратися з подвійною силою, навіть якщо така поведінка шкодить мені самому.
— Я подумаю, — крізь зуби процідив я і рішуче залишив кабінет.
Вийшовши на вулицю, спинився. Стояла неймовірна задуха. Гаряче повітря огорнуло мене, миттєво осідаючи на шкірі краплинками сконденсованої вологи. Гіркий запах перегрітого асфальту та теплого пилу затоплював усе навкруг, викликаючи легку нудоту та ниючий головний біль. Ні людей, ні машин навкруги не було. Вицвіле небо на заході затягували важкі чорні хмари, провіщаючи сильну грозу.
Обвівши поглядом вантажний майданчик, я розшукав свої контейнери. Вагони стояли майже в центрі площадки поміж інших сорокафутових боксів, що відрізнялися між собою тільки кольором та написами. Поволі в мозок закралася думка, що я поспішив відмовлятися від пропозиції нечесного брокера, адже якщо найближчим часом я не «витягну» гуано з митниці, фермер скасує підписану зі мною угоду, і я залишуся ні з чим. Звісно, якщо не рахувати двохсот тон підсушеного перуанського лайна.
Неначе прочитавши на відстані мої думки, Фьодор Михалич вийшов слідом за мною надвір.
— Не хочете відкрити вагони? — через спеку він важко дихав, переминаючись з ноги на ногу позад мене. — Подивитеся, як там поживають ваші бананчики, га?
Товстун все ще сліпо вірив, що в контейнерах банани. Сподіваючись, що вигляд добряче підгнилих фруктів вразить мене в самісіньке серце і підштовхне до «правильних» дій, вимагач вирішив пограти на моїх нервах. Мені стало жаль його. Дуже сильно жаль. Бідолаха не усвідомлював, хто на чиїх нервах грає.
— Я думаю, це погана ідея, — стримано відказав я.
— Оп-па! Опаньки! — сплеснув у долоні товстун. — То ми, значить, не хочемо відкривати контейнери?
Михаличу все ще не давала спокою неув’язка з масою вантажу. Чинуша тямив, що за цим криється якась таємниця, але геть не шурупав, яка. Відмова відкривати контейнери остаточно переконала його, що з перуанським товаром точно не все гаразд.
— Чого ж ви мені раніше про це не сказали? — він помахав на мене пальцем, наче на якогось малолітнього бешкетника. — О-о, уважаємий, це ж зразу міняє всю справу. Забудьте про п’ять з половиною тисяч! Якщо хочете, щоб ми не перевіряли товар, щоб ми не перебирали всі ваші бананчики, шукаючи, що ж там заховано між ними, вам доведеться розжитися на дев’ять… десять… Ні! На тринадцять тисяч «зелених»! І ні центом менше!