Навіжені в Перу
Шрифт:
У той же час щось нестерпно муляло мені очі. Я почав крутити головою навсібіч, шукаючи причину раптового неспокою. Аж ось, підвівши погляд, наткнувся на гігантську брудно-білу вивіску, натягнуту над основним виходом з терміналу і все зрозумів.
Шумно глитнувши слину, я притримав Тьомика за лікоть і натужно мовив:
— Чувак, я в тебе дещо маю спитати.
— Ну?
— Ти куди брав квитки?
— Як це куди? — здивувався напарник. — Звісно, до Кіто, столиці Перу!
Я так сильно насупив брови, що Тьомик і собі нахмурився, а потому прослідкував за моїм поглядом і… вражено
— Ой… — сказав Тьомик і винувато почухався.
Рвучко розвернувшись, я опустив рюкзак на вичищену до блиску підлогу, а тоді з розмаху заліпив товаришеві смаковитого потиличника. Ляпас вийшов хороший — розкотистий і повчальний — аж на нас усі обернулись в радіусі семи-восьми метрів, а Тьомик клюнув носом і ледь не гепнувся на руки.
— Чого б’єшся?! — вереснув Артем, розтираючи долонями шию. — Козел!
— Сам ти козел! — закричав я. — Столиця Перу — це Ліма, чувак. Кіто — це столиця Еквадору. Ек-ва-до-ру! Закарбуй це собі на лобі раз і назавжди, довбодзьобе!
— Ну подумаєш, ну переплутав я трохи, — надув щоки напарник. — Яка взагалі різниця: Кіто чи Ліма, Еквадор чи Перу?
Я закотив очі догори. А потім вдруге хвиснув запотиличника тому телепню.
— Повторюю для дундуків: саме Ліма — а не Кіто! — є столицею Перу, — ось тут я витримав красномовну паузу, аби Тьомик усвідомив усю свою нікчемність і скупість ума, а тоді доказав: — І це те місце, куди я перевів перед вильотом усі наші бабки.
Напарник, який уже скинув наплічник на кахлі і випнув руки у боксерську стійку, готовий завзято відстоювати зневажену честь, несподівано знітився і опустив кулаки.
— Дідько, а я про це навіть не подумав… — його обличчя осунулось і зробилося схожим на винувату мордяку французького бульдога, який випрошує булочку в хазяїна, що незворушно дудлить ранкову каву з круасанами. Такий собі білобрисий, синьоокий і страшно ображений долею французький бульдог.
Я пом’якшав і сказав уже примирливо:
— Хто ж, як не я, про це думатиме, чувак…
— І як нам далі бути? — з надією в голосі спитав Тьомик.
На хвильку я замислився, а потім проказав:
— Мені пощастило, Тьомо, що ти сплутав Ліму саме з Кіто, а не з Пертом, Делі чи Пекіном. На щастя, Еквадор межує з Перу, а тому ми зможемо дістатися до Ліми наземним транспортом.
— А це далеко?
Я замислився, подумки прикидаючи відстань.
— Щось із тисячу кілометрів. По прямій на південь. Насправді не так уже й дале…
Раптом щось кольнуло у мене в грудях, я стулив пельку і заходився гарячково копирсатися в кишенях. Зрештою, обшаривши всі потаємні закапелки в штанах та сорочці, я перекинувся на рюкзак. Без зайвих слів ухопивши мій здогад, Тьомик взявся робити те ж саме. Через хвилину, перетрусивши увесь багаж, ми з напарником стулили долоні докупи, об’єднавши в єдиний фонд наші куці капітали. Тремтячими пальцями я перебрав усі купюри та монетки, нарахувавши загалом трохи більше шістдесяти доларів. «Тисяча кілометрів… — немов друкарська машинка відстукала у мене в голові. — І шістдесят баксів на двох! Оце-то влипли…»
Я зазирнув у вічі напарнику. Тьомик геть збілів на обличчі, наче полиняв після прання.
— Це далеко, — глухо прохрипів я. — Для нас це дуже далеко, чувак…
Ми сиділи, понуро схиливши голови, прямо на тротуарі неподалік від будівлі аеропорту. Радилися.
— Давай подзвонимо кому-небудь в Україну і попрохаємо вислати нам гроші через «Western Union», — невпевнено запропонував Артем. — Потім якось віддамо.
— А ти не боїшся, що в такому випадку наше місцезнаходження стане відомим родичам твоєї сонцесяйної Альони? Раптом хтось спокуситься на винагороду, обіцяну її шаленим батечком, і розбовкає їм про те, що ми застрягли в Еквадорі?
— От холера б їх покосила! — лайнувся мій напарник.
— Сам винен. Тебе ніхто не тягнув женитися.
— Та знаю, знаю… Які в тебе ідеї?
— Гроші — на їдло, а добиратимемось до кордону з Перу на попутках, — відчеканив я.
— А далі?
— Ну, далі — пробиватимемось до Ліми. Теж автостопом.
— Ти думаєш, це спрацює?
По західному краю Південної Америки через увесь континент, з півночі на південь, від самісінького екватора аж до Вогняної Землі, тягнеться срібною ниткою Панамериканська магістраль — доволі пристойне й модернове шосе з усією необхідною інфраструктурою, що притаманна міжнародним трактам. Я знав це і сподівався, що подорож до еквадорсько-перуанського кордону не викличе значних труднощів.
— У нас нема іншого вибору, — кажу. — Має спрацювати.
Але воно не спрацювало. Так воно в житті завжди: коли щось не заладилось від самого початку, не варто дуже розраховувати на прихильність фортуни й у майбутньому…
Сонце щойно вишкрябалось в зеніт, зависнувши прямо над головами, і майже не лишало тіней. Часу до смерку було предосить, тому я запропонував Тьомику вирушати прямо зараз, не гаючись.
Насамперед ми видерлися на крутий схил, який здіймався на південному сході еквадорської столиці, звідкіля неспішно почимчикували на південь вздовж Панамерикани. Дорога пролягала поміж височенних гір, вкритих хвойними лісами, вершини яких пнулись до сонця, з легкістю протискуючись крізь товсту перину з хмар. На перших порах я дійсно вірив у те, що мандрівка до Перу не займе багато часу, а тому зберігав бадьорість і безперестану насвистував веселу мелодію з якогось французького фільму, раз по раз вистромляючи великий палець на дорогу з надією зупинити авто.
Втім, до вечора нас так ніхто й не підібрав…
Смеркалося. Над горами кублилися щільні хмари. Ніч мала бути темною. До всього, на одному з перевалів, через який переповзало високогірне шосе, здійнявся холодний вітер. Стомлені й розгублені, ми зісковзнули в першу-ліпшу придорожню улоговину, щоби віддихатись і трохи зігрітися.
— Якщо найближчим часом ми не знайдемо, де заночувати… — почав Тьомик.
— …то спатимемо під відкритим небом, — єхидно обірвав я товариша. — Так, наче я не розумію, чувак.