Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Він сказав се й подивився, яке враження справили на Протаґора його слова. Протаґор знову випростався горілиць і відгукнувсь не зразу.
— Ворога ще не добито, — сказав він. — Сього або наступного літа побачимо, за ким потягнуть руку безсмертні кумири.
Він мав на оці Персію й ту війну, яку вели з нею елліни із невеликими перервами вже п'ятдесят років, — від першого літа 70-ї олімпіади. [38]
— А що захищатимуть елліни в чужій для них Скіфії?
[38]
500 рік до н. е.
Протаґор
— Скіфи мають вельми многі землі, а в нас кожен клаптик засиджений. Фукідід наказав мені…
Геродот перебив Протаґора:
— В Афінах, окрім Фукідіда, є й інші стратеґи.
— Перікл, як ти знаєш, теж мені друг.
— Не можна бути Другом двох ворогів.
Тут історик мав цілковиту рацію, й Протаґор не зміг би знайти в пам'яті слів супротивнику, бо й сам уже не раз і не двічі замислювався над тим. Але істина лишилась істиною. В Періклі йому подобалися стриманість і залізна воля, у Фукідідові — запальне слово й войовнича нестримність, яка була до смаку всім ефебам і всім молодим афінянам. А розумом Афіна велемудра наділила обох однаково, тому Протаґор і досі не знав, кому віддати перевагу, кого вважати своїм учителем і за ким іти.
— Ти в кого вчився? — несподівано спитав Протаґор.
Геродот відповів коротко:
— В життя.
Се, звичайно, була хитромудра відмовка мандрівного Одіссея, й він усміхнувся.
— Питаю, в кого вчився писати.
— В музи історії Кліо.
Протаґор думав своє. Найкраще було б, аби в одній людині поєдналися й Фукідідів запал, і стриманість та залізна воля Перікла, й таланти Софокла, Фідія та Анаксаґора. Але чи можливо се? Певно, таки ні, бо то було б уже аретою, — найвищим виявом сили, спритності, розуму й доброчесності, а се здатні поєднати в собі тільки олімпійці. Життя таке коротке, що людина може осягти лише котрусь одну з сих чеснот, та й то, певно, не сама, а з проводатарем.
— То в кого ж ти вчився? — спитав те саме Протаґор. Геродот відповів також те саме:
— В Кліо.
Тоді посміхнувся й додав:
— Але спершу завчив напам'ять траґедії Есхіла, читав не раз Гомера й Гесіода, Арістея й Архілоха, Сафо й Алкея, Анакреонта й Піндара. Знаю Кадма Мілетського й Харона Лампакського, знаю Гекатея з Мілета, який написав «Об'їзд землі». Й знаю Гелланіка з Мітілени. Сі четверо — всі лоґоґрафи, а Гелланік старший за мене на дванадцять літ.
Коли Геродот перелічував сі ймення, Протаґор підвівся, й в очах у нього зародилась повага.
— Але Гелланік полюбляє писати все, що почув, — сказав Протаґор.
Геродот замислився:
— Писати й треба про все. Лише не всьому слід вірити так, як Гелланік. А в мене є учень, його теж звуть Фукідідом. Він каже, що пліткам не місце в писаннях лоґоґрафа.
— Скільки йому літ?
— Йому? Двадесять і три. Вже закінчив палестру.
Протаґор дивився на старшого товариша. Було видно, що Геродот любить отого Фукідіда, хоча й не схвалює його молодечої невіри. Протаґорові раптом стало соромно, що він, ледве сягнувши повноліття й нічого не зробивши помітного, сидить у своєму власному домі, хай і тимчасовому, й новий червлений хітон на ньому аж ряхтить широкою золотою лиштвою подолу, а на Геродотові те саме руде лляне рубище, в якому він і приїхав з Афін. І всі ті слова здалися марницею, й він, сором'язливо й серйозно подивившись на гостя, сказав:
— Хотів би і я бути твоїм учнем…
Але Геродот відповів:
— З мене поганий дидаскал, Протаґоре. Маю лише одного учня, та й то не відаю, чи я його вчу, чи він мене.
Протаґор ще мало прожив в Афінах і не знав усіх афін, але в сю мить його полонили ревнощі до того невідомого Фукідіда, якого, певно, так поважав Геродот.
Після симпосію вони побрали свої ціпки й пішли до архонта-басилея Еака, в якого так і лишивсь мешкати Геродот. І було трохи дивно дивитися, як Протаґор у яскравому тонкому гіматії, в червлених сандаліях, що лишали в пилюці відбитки вирізаних на підошвах слів «радій, що йдеш за мною!», скромно цюкає дорогим ціпком із срібною булавицею за бідно, майже по-робському, вдягненим Геродотом.
У будинку архонта-басилея допіру повставали з обідніх ліжок, сам господар сидів на прохолодній кам'яній цямрині дворового колодязя. Сказавши, що вже теж пообідав, Геродот почав розпитувати старого про скіфів. Архонт-басилей знав багато всяких пліток і різних переказів, і лоґоґрафові було цікаво знати й думку місцевих еллінів про той народ, який дозволив їм оселитися в своїй україні.
— Одразу над нами й далі на захід живуть калліпіди, — сказав архонт-басилей. Добрий обід розморив його, вічі стомлено мружились. І язик у роті повертався мляво, як незмащений. — Се були колись елліни, а стали скіфами.
— Що, й мову еллінську забули?
— Та, вважай, забули. Варнякають ще потроху.
Геродот почав уточнювати:
— А чому ви називаєте їх так?
— Бо тут, понад морем, і далі, багато вельми гарних джерел та озер. Калліпіди [39] орють землю й сіють хліб. А ще далі над ними, на полуніч, аж до Гіркої річки, — яку Вони звуть Мертвовід, сидять алізони: ті, що копають соляний камінь. Але ми, ольбіополіти, прозиваємо їх алазонами, бо вельми брехливі.
[39]
Калліпіди — прекрасноджерельні ( давньогрецьке).
Геродот усміхнувся й покрутив головою. Характеристики старого архонта були влучні, але аж надто зневажливі.
— Там — орачі. Сидять аж до верхів'їв Гіпаніса. [40] Речуть, нібито Гіпаніс витікає з великого озера. Й коло озера того пасуться на волі дикі білі коні з чорними хвостами та чорними гривами.
— Й вони, ті орачі, теж уредні? — з прихованою посмішкою спитав Геродот, знавши наперед архонтову відповідь.
Архонт-басилей і справді відповів:
[40]
Гіпаніс — Буг, Бог.
— Усі скіфи вредні.
Се було вимовлено з такою впевненістю, що історика підбурювало поспитати, чому ж вони тут живуть, коли скіфи такі погані, та він добре знав старого впертюха й не хотів заводитися, — як не кажи, — господар, а під якою смоківницею сів, із тієї й плоди треба їсти, хоч хай вони й червиві.
— А вище?
— Далі вже Скіфії нема. На заході — гори, а на полуночі — неври, інший народ; скіфські двоюрідні брати. За горами ж — аґафірси. [41] Скіфи сидять на всхід: орачі — від Гіпаніса до Бористена. За Бористеном уже так звані хлібороби: їхні села тягнуться на одинадцять днів дороги вниз… Такі відстані, що, як не візьмеш у торбу запасних черевиків, то краще й не рушай у дорогу.
[41]
Аґафірси — нахаби, зухвальці.