Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Кіно вже не чула її голосінь. Вона продиралася крізь натовп ольбіополітів, які збирались на аґорі для принесення жертв перед хоромом Діоніса. Ту гетеру вона знищить потім, а зараз мусить робити все так, аби здійснилися її довголітні, давно виношувані мрії.
Та у день народження Діоніса нічого путнього не сталось, і Кіно винуватила в тому тільки себе. Якби приїхала на день чи два раніше, вона б знайшла і сили, й засоби вплинути на лякливих евпатридів Ольбії, а тепер уже було пізно. Мати скіфського басилевса кружляла неподалік Діонісового святища, не наважуючись приступити ближче до того місця, де стояв кам'яний вівтар кумира й де юрмилися самі чоловіки. Літа дозволяли
Але їй було добре видно прохальний, майже внестямлений погляд сина, який одчував своє приниження, та не міг опанувати себе й тільки червонів од безсилі. Архонт-басилей же разом з іншими магістратами старанно уникали його погляду й дивилися на жерця, який допіру зарізав трирічного куцорогого бугая й зціджував гарячу кров у видовбану перед вівтарем ямку в бруківці.
Ввечері, по закінченні свята Тріетерій, Кіно майже не бачила сина. Скіл-Соболь, зазимкувато горнучись у цупкий багрецевий гіматій, квапливим кроком перетяв аґору й тісну вуличку за нею й пірнув у хвіртку власного двору. Мати спробувала гукнути його, та він і не озирнувся. Чи не чув через гамір на вулиці, чи ж удав, що не чує. Наздогнала його вже біля дверей екуса. Син сердито й аж якось чужо поглянув на неї, тоді шарпнув двері й увійшов до хати.
— Скіле… — несміливо гукнула йому Кіно, та син не обізвався, й вона, потоптавшись перед порогом, пішла до ґінекею. Там теж нікого не було, коли не рахувати двох роб, які слали господарям на ніч пухове ложе. Кіно гукнула свого роба з приворїтної комірчини й подалася додому. Більше їй в Ольбії нічого було робити, принаймні зараз, і скіфська басиліса вранці виїхала.
А в першій декаді місяця елафеболіона, коли сонце по зимі стало набиратися жару й день вирівнявсь із ніччю, до Ольбії знову прибув афінський елленотамій Протаґор, якого тут не бачили майже рік. Він приплив на тій самій червленій трієрі з червленим вітрилом, був одягнений у червлений гіматій із золотою емблемою Ґорґони-Медузи на правому плечі — ознакою високого сану, та коли ніктепарх викликав найсановитіших магістратів, Протаґор звелів не влаштовувати жодних процесій і врочистого віншування.
Над Ольбією спадала ніч, і він, тихо спираючись на золочену патерицю, йшов довгими сходами від пристані до Верхнього міста, яке вже знав чи не краще від власних п'яти пальців. Услід за Протаґором важко сапав торішній архонт-епонім, а тепер стратеґ Еак, раз у раз пристаючи й спиняючись відпочити. Протаґор бачив, як він стомивсь, але зараз було не до чемности. Через вісім чи десять сходинок за ними йшло двоє гоплітів при мечах та списах, а троє робів несли Протаґорові речі.
В будинку Еака, коли вони лишились в екусі тільки вдвох, Протаґор сів на ложе й кивнув:
— То розповідай, стратеґу, для чого ти мене гукнув з Афін.
— Зараз, — відповів господар дому. — Дай лише…
Кратер із розведеним вином стояв у кутку, та старий, подумавши, налив собі в якусь мисочку просто з чорної амфори.
— П'єш, наче варвар, — посміхнувся Протаґор.
— Мав при кому звикнути.
Господар теж усміхнувся й сів навпроти, зготувавшись до тривалої розмови.
— Проаґон уже почався?
— Вже. Сьогодні. Ми ж тепер святкуємо Великі Діонісії не згірш, як ви в Афінах. Поети Прокл і Кенон уже показали ольбіополітам своїх хореґів і хоревтів.
— Усього дві трагедії?
— Нам і двох досить.
— А він же як? — раптом перевів розмову Протаґор на головне, й Еак добре зрозумів його.
— Ти не дурно приїхав, елленотамію, — сказав він. — Усе йде як слід, але ж знаєш наших страхопудів: без тебе ніколи не зважаться.
Розмова затяглась до другої й третьої варти, й коли нарешті поснули тут таки, в екусі, спати лишалося мало часу.
Ольбія прокинулась, як завжди, з сонцем, але й город, і самі люди були сьогодні не такі, як щодня. Хвіртки зеленіли гірляндами з барвінку та соснових лапок, скрізь висіли яскраві еллінські й скіфські рядна та килими й у повітрі пахло весною. Весна вже пробилася молодою травичкою між круглими голяками брукованих вулиць, а з моря тягло духом теплого Нота.
Всі дороги сього ранку вели до аґори, де ще вчора, посеред священної площі, було споруджено врочистий вівтар. Громадяни, метеки й роби з нагоди першого дня Великих Діонісій убралися в найкраще, в яскраві гіматії й нові черевії. Кожен мав на простоволосій голові тугий вінок з першого весняного зела, й усі були врочисті й лагідні, бо так велить могутній Діоніс: прощати в сей день своїм кривдникам, не правити боргів і не ображати одне одного. За образу належала в сей день кара. Магістратура суддів навіть заборонила на дні свят будь-які арешти, в'язнів, що досі гнили в городській цюпі, повипускали на поруки, але наглядачі з колегій архонтів та аґораномів пильно стежили за ладом, аби, коли хтось там скривдить громадянина, притягти його до покарання по закінченні свят.
Потроху вся аґора виповнилася народом у пістрявих гіматіях, омофорах, вінках, дехто поприходив у козлячих масках, інші накинулися звірськими скірами вовною догори й повдягали високі повстяні та смушеві шапки, багато хто тримав під гіматієм тимпани, сопілки та флейти або ніс над головою священний посох-тірс, оповитий зеленню та першими весняними квітами. Й усі обличчя були звернені на всхідний бік аґори, де в ряді хоромів тулилося стареньке святилище Вакха-Діоніса. Й коли кілька флейт при хоромі затягли давній священний дифірамб, юрма змовкла, й серед майдану втворився широкій прохід.
Флейти нараз урвали, тоді озвались із новою силою, й серед задніх прокотився гомін:
— Уже несуть!
Від хорому до середини аґори із святковим вівтарем потяглась урочиста процесія. Восьмеро дужих ефебів у хламидах із червленого сукна, в повстяних петасах із чотирикутними крисами, при блискучих щитах та повнім оружжі несли на дерев'яній підставці мармурову подобу всемогутнього Діоніса-Вакха, сина Землі-Семели та громоверзного Зевса.
Аґора розділилася навпіл, і піднята на молоді плечі воїв скульптура, ледь коливаючись, попливла туди, де проходом між хоромами Зевса й Аполлона починалася головна вулиця. Та ефеби попід будинком скіфської басиліси звернули ліворуч, а тоді ще раз і понесли зображення кумира поза будівлями аґори. Слідом за ними з золоченими кошиками на плечах ішли канефори — найвродливіші діви Ольбії, несучи в дар Діонісові перші плоди ранньої весни — зелене пір'я часнику та цибулі, левадний кислець, гілочки розквітлих персиків, черешень і яблунь.
Усі вічі були в канефорах, бо тільки в сей день парубок міг побачити обличчя ольбійських красунь, і хлопці потроху виступали й виступали вперед, аж поки суворі аґораноми почали цюкати найнестриманіших довгими палицями по головах, прокладаючи дорогу священній процесії.
За красунями-канефорами йшли поважні, сповнені трепетної гідности горевти на чолі зі своїми хорегами, що мали зображати в амфітеатрі Діонісові трагедії. Далі в дорогих омофорах і з вінками на головах виступали обранці поліса — архонти, стратеґи та інші магістрати, а за ними сунув гомінкий натовп юнаків у жіночому вбранні, які зображували менад-вакханок, сіленів і сатирів — супутниць та супутників кумира Діоніса. Всі вони були в козлячих скірах і з козлячою машкарою на головах, усі мекали, бекали й реготали, а «менади-вакханки», сі ніби жриці Діоніса, стрибали й вихилялися в диких і для стороннього ока геть непристойних рухах, доводячи себе до шалу.