Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
І коли молоденька роба-покоївка внесла цілий кошик золотих і срібних келихів, прийшов покликаний Еаком наварх. Се був обвітрений кремезний моряк у чорному корзні-хламиді. Він повідомив, що суден в Ольбії зараз мало.
— Скільки? — спитав архонт Еак.
— Одна трієра й чотири малих діери, архонте. А Лиман розлився з осени на цілий схен. [58]
— До вечора перевезете, — сказав Соболь, і наварх неохоче погодився.
— Хіба що до самої ночі…
[58]
Схен —
Він душком випорожнив простягнений йому робом-частувальником ритон вина у вигляді двох баранячих голів із двома горлечками й ураз повеселішав:
— Добре вино. Слава тобі, басилевсе, й слава доброму кумирові Амфіктіону, що навчив еллінів змішувати вино з водою!
— Я п'ю нерозведене, — неприязно відгукнувся Соболь. — По-скіфському.
Й евпатриди, які зрозуміли нечемність грубого моряка, поквапливо допили зі своїх чар і заходилися підставляти порожній посуд частувальникові:
— Лий, робе, й мені по-скіфському!
— Також по-скіфському…
А старий Еак, який ніколи не відзначавсь умінням чемно розмовляти, сього разу квапливо вирядив наварха з екуса:
— Йди, Аріоне, звели закладати весла в судна.
Наварх знову нахмурився й вийшов, недбало махнувши рукою, й шкарубка моряцька хламида його сердито зашелестіла в одвірках.
Соболь осягнув поглядом присутніх, бо поведінку наварха всіх ольбійських кораблів можна було розцінювати не інакше як образу. Й усі се добре відчували й заходились один з-поперед одного нахвалювати скіфів за дотепний спосіб пити вино.
Тоді архонт-басилей Макроб перекинув розмову на теремницю скіфського басилевса:
— Такого в Ольбії не було й немає. Повідаю вам, у сьому теремі не посоромився б жити й найбагатший афінський евпатрид!
— А ти город наш бачив, Скіле? — раптом спало на думку архонтові Еаку. Сьогодні він був головним хоревтом, і Соболеві все здавалося дивним. Наближалась головна екклесія літа, коли вільні ольбійські громадяни переобирають і раду поліса, й усі колегії. Протягом дванадцяти місяців Еак карбував драхми зі своїм ім'ям, і се літо відтепер так і зватиметься: «Літо архонта Еака». Й хоч архонтом-епонімом ольбіополіт мав право стати лише раз у житті, та сей старий не шкодував ні рук, ні срібла, й голоси на всіх останніх екклесіях неухильно схилялися на його бік, чого не був певен про себе жоден з тут присутніх архонтів та магістратів.
— Ще не довелося, — відповів Скіл-Соболь на його запитання. — Знаю город лише від пілону до сього теремка.
То була гарна нагода, й незабаром гості гуртом повели скіфського басилевса показувати йому свій город. Надворі стояла холодна млиста днина, й з-від аґори вже розходились базарювальники. Люди горнулися в цупкі теплі гіматії, й з-під подолу в кожного виглядали вузькі скіфські штани, що добре облягали литку. Еллінський одяг був придатний для літа, якщо ж його носили й у зимові місяці, то тільки десь там, на полудні, в Елладі. Вуличками гуркотіли важкі повози купців та селян, і люди тиснулися до мурів, даючи їм дорогу. Вільні громадяни вертались із аґори з порожніми руками, зате роби ступали вслід за господарями, згинаючись під повними кошиками та червленими й чорними амфорами вина й оливи.
Перейшовши на той бік своєї вулиці, Скіл-Соболь із гостями вступили на священний брук аґори, з чотирьох сторін оточеної хоромами кумирів. По кутках стояли тесані кам'яні знаки, на яких було викарбувано: «Я — межа аґори». Камінь мовби промовляв до нього людським голосом, і Соболь засміявся. Йому стало весело, й та сутичка з нікчемним навархом ольбійських ладь видалася тепер не вартою уваги. Праворуч і ліворуч майдану здіймалися стрункі колони хоромів, і все було так, як розповідала мати в далекі літа його дитинства. Святилища Посідона й Амфітріти, храм Афіни Робітниці, якій громадяни часом дарували робів, одпускаючи їх на волю, все се Скіл-Соболь бачив, проїздивши вулицею додому, але бачив лише ззаду, — й тепер був зачарований красою хоромів.
— Подобається? — спитав архонт-епонім Еак, показуючи йому й тлумачачи.
Скіл-Соболь тільки схвильовано кивав.
— А там ото, навпроти нас, хором Зевса Громовержця.
В скіфського володаря по спині пройшов холод. З іменем усемогутнього еллінського кумира було пов'язано стільки легенд і пісень, які співала й переказувала мати. Й кожна легенда завершувалася перемогою еллінських кумирів, що незмінно брали гору над кумирами інших народів, і перемогою еллінів над варварами, бо на те Зевс і такий могутній, щоб давати сил своєму народові.
Й коли вони, штовхаючись поміж базарювальниками, робами, трапедзитами й аґораномами, які, здавалося, не звертають на них жодної уваги, зайняті улюбленим ділом, — обійшли всі хороми всіх чотирьох сторін аґори, Соболеві стало сумно й знову трохи шкода себе.
Все викликало подив і захоплення, й усе належало сим цікавим людям, які з гордістю звали себе еллінами. А хто ж він такий, нещасний володар диких варварів? Хто? Теж еллін, бо має матір-еллінку? Чи таки варвар, син і внук варвара? Ольбійські евпатриди йшли обіч і позад нього й улесливо пояснювали йому й назви хоромів, і силу кумирів, яким ті хороми присвячені, та він чуйним вухом уловлював їхню нещирість. Діди сих магістратів приїхали тому сто літ на дику землю скіфів з прекрасного й таємничого Мілета, й се вчувалося в кожному їхньому слові, зверненому до нього. Вони елліни, а він був і лишається варваром, попри всю його могутність і всі багатства.
Соболь потяг Еака в прохід між хоромами Зевса й Аполлона й несподівано й для самого себе грубо спитав його:
— Коли людина стає елліном?
Се запитання злякало самовпевненого архонта, й він кліпнув очима в бік інших магістратів, але скіфський басилевс дивився на нього роздратовано й сердито, й Еак не знайшов у собі сили гукнути когось на підмогу.
— К-коли! Ну… як розмовляє по-еллінському…
— Та й годі?
— І як приносить жертви еллінським кумирам. І Зевсові, й Гері, й Афіні, й Аполлонові, й Ареєві, й Посідонові, й…
— І годі?
Архонт-епонім знову блимнув у бік товаришів, які нічого не чули, зате пильно дивилися сюди, намагаючись уторопати, чому так знітився їхній перший архонт. А Скіл-Соболь думав про те, що всі ті слова словами й лишаються, не варті навіть мідного халка, бо й метеки-іноземельці, й метеки-відпущеники, навіть роби й говорять по-грецькому й чинять треби грецьким кумирам.
— А ще коли метекові дасть ісотелію екклесія, Скіле.
— Метекові?
Обличчя Скіла-Соболя раптом наллялося кров'ю й довгі скіфські вуса ворухнулись угору. Метеками його мати називала найупослідженіших людей, майже робів, і він одразу збагнув, за кого мають його ці влесливі на стороннє око люди й ким він для них лишиться назавжди. Соболь насилу втримався, щоб не схопити сього старого чоловіка за гостру сиву бороду й геть висмикнути її.