Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Але полювати вже всім перехотілось, і кожен тільки з полегкістю зітхнув. До рідного Стану лишалося на день-півтора доброго клусу, й вони дали коням волю. Валдислав був розчарований. При здоров'ї Великого князя хтозна скільки ще доведеться чекати такої нагоди. Соболь тільки невиразно кліпав, коли він починав йому про се говорити. Соболеві теж було чогось трохи шкода, але ж і хворість — не рідна мати й далеко не мед.
Сього дня вони так і не дісталися табору й заночували на правому березі Головного гирла. Й коли рано посідлали коні й зійшли в берег, щоб переправитися через Данапр, їх спіткала нова несподіванка. Власне, сього ніхто
Вилізши на тому боці з води, Соболь полапав роздряпану руку, бо неприємно зуділа й дратувала його. Коли ж подолали широкі плавні й переправились і через Ліве гирло, де починався Стан, Великий князь закотив розірваний рукав і глянув на виразку. Подряпина як подряпина, він поторкав її й не відчув особливого болю. Зате нижче від обшмуляної шкіри, на самому зап'ястку, видніли дві малесенькі, мов од уколу шипшини, дірочки. Докруж них виступила червлена пляма, яка швидко більшала. Соболь показав руку велійому боляринові Суру, й Сур злякано заблимав:
— Сліпок!
Певно, коли Соболь упав на тій піщаній кручі, його вжалив сліпок, маленька жовтава гадючка, яку не завжди й розгледиш у піску та висхлій траві.
Валдислав пильно придивився й собі кивнув:
— Сліпок.
Тоді роззирнувся на всі боки, чи не дивиться хтось і не шорошить вуха, він підступив до велійого болярина Сура й шепнув:
— Нікому ні слова!
Сур здивовано блимнув на Соболя, але Великий князь нічого не сказав, і він мовчки схилив голову. Валдислава ніхто в Стані не любив, навіть ті, хто мав би любити. Одні як ускока, що хотів потребити рідного брата й доп'ястися до волости, а зрадник є завжди зрадником, навіть коли сьогодні служить тобі проти твого ж ворога. Інші не любили Валдислава з ревнощів, бо Великий князь останнім часом днював і ночував у товаристві турицького ускока Зате всі остерігалися хитрого й небезпечного зайди, бо він в усьому прикривавсь ім'ям велеміжного князя.
Провівши Соболя до його полотки, Валдислав побіг шукати головного волфа Граба. Граб сидів у своєму просторому наметі й перебирав якесь цілюще чи волошебне зілля. Турицький жупан розповів йому, що трапилось, і той, узявши з собою запнуте полотнинкою горнятко, подався швидким кроком до кручі, де стояв розмальований намет із білим кінським хвостом на версі — великокняжим знаменом.
Оглянувши раночку, він коротко спитав:
— Коли?
— Як сонце піднялось на дві сулиці вгору
Вбраний у довжелезну до п'ят, мов у жони, сорочку й у жоночім полотку на голові ряболиций Граб зашепотів одвороти. Зараз була обідня пора, й він квапився якнайшвидше проказати волошебні слова та робити втирання. Сліпок — гадючка маленька, зате люта, й коли після вкусу минуло півдня, то небезпека чимала.
— Піду гукну ще когось… — промимрив Граб невпевнено.
Але Великий князь, наляканий його сполоханими очима, роздратовано гримнув:
— Чини сам!
А Валдиславові полегшало.
До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.
— Жити-йме? — спитав він.
І волф одповів тим самим словом:
— Жити-йме.
— Скільки пролежить?
— Днів зо три. Або чотири.
— Так речеш — сліпок?
Граб кивнув:
— Уж. Або гадюка.
— А чи не є йому наврочено?
Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:
— Приходь узавтра на волошбу
— Що се ради? — здивувсь волф.
Але Валдислав прикинувся глухим.
— Приходь сам і ще двох приведи.
— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.
Й уже звідти турицький князь почув:
— Піди речи се своїм турицьким волфам!
Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.
Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба. Волф із подивом сказав:
— Хіба ж я й сам би-м не прийшов?
А коли пірнув під легеньку завіску намету Великого князя, там, крім нього, вже сидів турицький жупан. Граб оглянув руку хворого й заходився знову натирати її мастилом з горнятка. Рука за ніч одтухла, й Соболь міг навіть помалу ворушити пальцями.
— В обід прийду ще, — мовив Граб, і його віспувате обличчя променилося спокоєм.
Він хотів уже виходити, та його спинив кволий голос Великого князя:
— В обід приходь на волошбу.
Граб здивовано спинивсь, тоді глянув на турицького жупана. Валдислав теж обізвався:
— Великого князя вжалив сліпок…
Старий конопатий волох уже збирався підтакнути, що, мовляв, усе так і ніякої волошби не треба, та Валдислав ще не закінчив своєї думки. Він повторив для ясности:
— Великого князя вжалив сліпок, і се бачили люди: і я, й ти, й великий болярин Сур. Але то хтось так наврочив.
Граб ошелешено дивився на лукавого турича й не міг сказати й слова супротиву. Тоді вдруге почувся голос Великого князя:
— Йди… Опівдні.
— Та пильнуйте! — докинув услід йому Валдислав, згадавши вчорашню сутичку на нічному березі.
Граб вертався до своєї полотки, мов приречений, опустивши голову на груди. Та коли сонце стало над найвищими соснами, він прийшов і приніс усе своє волошбитське причандалля. Разом з ним прийшло ще двоє в довгих білих сорочках і з хустками на голеному тім'ї. Якщо карають воїна, рубають йому голову, коли ж завинить волф, однією головою не обходиться, й Граб намагався не думати про се. В полотку напхалося багато князів, та боляр, та воєвод, і Грабові тремтіли руки, коли він з місця на місце перекладав гілочки священної лози. Те саме робили й інші двоє волфів — і чорнявий вирлоокий Станко, й сивий, мов сметана, Душан. Грабові сьогодні довелося побалакати з ними, Станко погодивсь одразу, й навіть охоче.
Сорок або й п'ятдесят пар очей із страхом стежили за тремкими пальцями Граба, доки той перемішував і знову складав прутики на три різні купки. Та все мало межу, бо так покладено Богом і Ладою, й далі зволікати не можна було, й нарешті Граб, заливаючись їдким потом, прохрипів:
— Пороблено…
Станко по хвилі теж підтвердив:
— Пороблено!
Найдовше мулявся сімдесятирічний Душан. Здавалось, нема такої сили, яка змусила б його покривити сумлінням, та, вдесяте глянувши на рябого й змученого товариша, він теж прошепотів: