Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Аріон відав, чого домагається скіфський князь, але синкліт заборонив упускати його до города, тож відповів:
— Скіфські басилевси дарували нам волю жити на їхній землі й ніколи не порушували слова. А ти хто такий, щоб вимагати неналежного?
— Я-м син Велеслава! — дратувавсь Осмогруд упертістю грека.
— Велеслав мертвий, — відказав Аріон. — А на столі тепер сидить його син Скіл.
І наварх зник за визубнями мурів, та й Осмогруд більше не мав чого додати до сказаного. Про взяття торжища копієм навіть і не йшлося — минулого разу він спробував був зробити се двома тисячами й нічого не здобув,
З його спроби нічого не вийшло, й уранці князь мусив іти звідси геть — на радість обложеним. Та коли зайшло сонце й знову зійшло, вся Ольбія виявилась оточеною незліченними лавами комонних і піших воїв. У долинах і на дальніх паґорах снували численні роз'їзди, добре видимі з веж, а ще далі великими чередами паслася сива скіфська худоба. Серед оборонців города знявся переполох, і незабаром полунічний, Борейський пілон розчинився, й звідти вийшли перемовники.
Очолював їх той-таки наварх Аріон.
— Чого хочуть від нас наші друзі скіфи? — спитав він, подаючи Осмогрудові багаті дарунки — золоту гідрію, кілька срібних ритонів та кіліків і сувій барвистого золототканого полотна. Осмогруд і не глянув на все те. В нього від несну запалились повіки, й він хрипким голосом проказав:
— Нехай греки відчиняться.
Він вимагав того, що й учора, та ольбійці більше не брали його на глузи. Їх найдужче цікавило, хто привів сюди стільки раті?
— Се твоїми вустами каже скіфський басилевс?
Але князь похмуро глянув на нього:
— Се речу я.
Він погасив останню надію обложених, і наварх Аріон почервонів:
— Тоді мушу доповісти се нашим патріархам. Я керую тільки ольбійськими кораблями, Октамасаде.
Греки зволікали з відповіддю аж до полудня, нарешті Аріон приніс вістку:
— Патріархи дозволяють тобі, Октамасаде, й твоїм архонтам увійти до Ольбії й перебувати там стільки, скільки схочеш.
Але Осмогруда вже брало на шал. Сього разу поряд стояв сіверський князь Любиця й теж роздратовано сіпав рудого вуса.
— Ви розчините всі свої ворота, — сказав Осмогруд таким голосом, од якого навархові Аріону стало холодно, мов на ладді серед моря в місяці посідеоні. — А що ми чинити-ймемо, там-то є наше діло. Тут є скрізь наша земля, й хай греки не забувають про се.
Наварх Аріон негайно доповів евпатридам погрозу скіфів, і синкліт вирішив здатися на ласку: ґрифонів не можна дратувати безкарно. Полунічний, Борейський пілон широко розчинився на обидві ворітниці, й Ольбія завмерла в передчутті свого кінця.
Та ніхто не заходив до города ні по обіді, ні надвечір. Пілон так і простояв одчинений цілу ніч — греки не наважилися його зачинити. На мурах і вежах мов повимирало, й усі приречено чекали того, що готував їм ранок.
А вранці князь Осмогруд разом із Любицею та ще кількома чільниками ввійшли до города пішо, й синкліт, який з дарами зустрічав їх біля Борейського пілону, здивовано відітхнув. Ніхто не знав, що зроблять скіфи наступної миті, та бодай зараз вони всім станом лишалися по той бік мурів, а се означало лише одне: безсмертні олімпійці ще не позбавили обраного народу своєї ласки й зичливості.
А Ольбія була незвично тиха й безлюдна, мов після чуми…
Розділ 20
Скіфи несподівано знялися, й ольбіополіти, й досі не вірячи своєму щастю, допомагали їм переправлятися через Лиман усіма своїми ладдями. Нарешті потепліло, віяв лагідний Евр, і над тихим плесом шарувався пахучий гіркуватий димок. Елліни приносили кумирам щедру жертву за порятунок від певної загибелі.
Осмогруд пішов із першими тисячами на всхід, лишивши сіверського князя Любицю доглянути за переправою решти раті. Осмогруд від учорашнього вечора ні з ким не розмовляв, і ніхто не наважувався підступити до нього. Греки, приперті до стіни, розповіли йому всю правду про Великого князя, й се знав тепер кожен князь та болярин і кожен підлий косак.
Ратники відали, що попереду на них чигають неабиякі злигодні, і їхали мовчки. Іншим разом, вирушаючи у витягу, вони співали про діву, яка виряджає косака в дальню путь, про чорного степового орла, що з-під хмар стереже, чи не настав час виклювати косакові очі; співали про матір і стару хату десь на березі Ужа, Десни чи Росі й про запеклі січі. Але тепер валка точилась у їдкій куряві, довга й похмура, тільки жеребці іржали до кобилиць, та лунко гупали втоптаною дорогою копита. Вої приглядалися й прислухались до кожної прикмети, шукаючи в кряканні ворона, в ширянні сокола-крагуя й навіть і дзявкоті лисиці бодай якогось віщого знаку й полічби, бо так із людиною розмовляли й кумири, й степові русалки, й духи чисті та нечисті, а людська ж доля таки була в їхніх руках, і лише вони знали, що принесе й захід сонця, й схід, і день узавтрашній.
І кожен, відомо, тулився вухом до волфів, які то там то сям їхали серед високого й підлого косацтва, по-жоночому перекинувши ноги на один бік сідла. Поряд із Осмогрудом тримався старий волох Душан. Він вряди-годи заглядав у вічі молодому князеві, якому се було неприємно. Князь не хотів ні з ким розмовляти, а дідо ввесь час пантрував сказати йому щось.
Учора в грецькому торжищі Осмогруд зібрав усіх тамтешніх старійшин, і вони довго тирлувалися на своєму капищі, й довго мулялись, і хитро викручували мову кудись убік. Найдужче старався молодий між у червленому корзні. То був, як сказали князеві, афінець Протаґор, і всі дивилися йому в рот і тремно слухали.
Їхня плутанина врешті таки заспокоїла Осмогруда. Брат його й справді жив у сьому грецькому торжиці, мав навіть свою теремницю, щоправда, її спалило перуном. Більше нічого він тут осудного не чинив, а тоді знявся й поїхав, і ніхто з-поміж ольбійців не питав його, куди він іде й чи швидко загостює знову.
— А кумирам вашим требу чинив? — хтозна й укотре допитувавсь Осмогруд.
Афінянин же щоразу кивав головою, що по-грецькому означало «ні». Се саме стверджували й їхні старійшини, й Осмогруд урешті відітхнув. Любиця, як завше, передав куті меду, й зробив се зумисне, бо лякався великокняжого суду.