Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Військові чільники ніби за наказом обернулися туди, де на високому валу, що оперізував гору з Любичиним станом, їжачилися тисячі списів.
— Хіба й справді… — підтримав Радуна Струнича Малко.
Й тут Сура мов сказило. Він вихопив меч і замахнувся на нього, й коли б Малко вчасно не пірнув у полотку, хтозна чим би кінчився для нього сей ранок. Сурів меч ковзнув по м'якій повсті намету й схибив убік.
— Се речеш ти, жупанчику?! — в нестямі заґорлав Сур. — А забув єси, як кричав-с отоді славу Соболеві? Біжи! Біжи!..
Він сховав меч у піхва, здибав свого
Й тут його наздогнав Малко. За конем жупана древлянського, припнута поводом до сідла, скакала молода свіжа кобилка. Сур приготувався до захисту, але в Малкових очах було стільки суму й розгуби, що головний воєвода лише спитав:
— І ти?..
Й у душі подякував кумирам, що в таку лиху годину бодай не позбавили його товариша. Малко мовчки відв'язав повід кобилки й простяг Сурові. За ним ніхто не гнався, Сур пересів із сідла в сідло, й вони почали неквапом сходити вниз, де зеленіли Данапрові луки.
А в сей час у таборі Любиці коїлося незрозуміле. Рудовусий сіверський князь ходив поміж воями збуджений і врочистий. Перекинчики гуртувалися в звичні десятки й сотні, тисячники на конях широко розмахували болярськими бунчуками, подаючи знаки своїм. Витяга закінчилася так несподівано, як і почалась, і тепер усе мало набути буденного ладу й строю. Чого сподіватися взавтра — про те ніхто не думав, але сьогодні Мати-Земля не була зганьблена й опечалена жодною краплиною рідної крови, брат на брата руки не здійняв, і се додавало настрою.
Після розбору по сотнях і тисячах князь Любиця Пугачич наказав сурмити до сніданку, а сам пішоь у намет Осмогруда. Велеславів син сидів у глибині без шолома й скіряного колонтаря, [64] меч його теж висів на паколі посеред полотки, а біля входу чипів Слободан, лагодячи своє дивне сідло з петлями для ніг. Любиця за давнім поконом торкнувся правицею підлоги й тихо, але врочисто мовив:
— Слава тобі, Осмогруде, сину Велеславів!
Се несподівано роздратувало молодого князя, й він, навіть не підвівшись назустріч Любиці, проказав:
[64]
Латниця з твердої, «підошовної», шкіри.
— Такі слова казати-ймеш мому братові!.. Й кланяти-ймешся до землі — також тільки йому.
Любиця Пугачич відповів терпляче:
— Половина рати Соболевої стала під твоє знамено. Тепер ви єсте рівні.
— Підбиваєш на котору? Маєш хіть навпіл розірвати україну сколотів?
— Твій брат… — Любиця зумисне уникав називати Соболя Великим князем. — Твій брат зрадив дідніх кумирів і перекинувся під грецькі. Кров, Осмогруде, водою не стає, а мати його — грекиня…
Осмогруд перебив Любицю, схопившись із місця:
— Зате отець його був древлянин. А в ньому тече кров мого вітця. — Й підвищив голос: — Не вірю я тобі, княже? Чув єси? Не йму тобі віри!
— Тоді спитай у Дорогомира. — Любиця теж утрачав самовладання, й руді вуса йому вже потроху сіпались. — А не віриш Дорогомирові, то спитай у Людоти. Він повість тобі, як твій брат рідний, забувши дідів своїх, чинив требу поганим чужинським кумирам…
— Не йму тобі віри! — гукнув Осмогруд удруге. — Й болярам твоїм не йму!
А Любиця провадив далі:
— І всі виділи, як Перун-Дідьдух уразив його поганську хату своєю сулицею.
Се вже було щось инче, й Осморуд знову сів, але згодом озвався:
— Гукаєш до котори, шматуєш україну нашу з лютої мсти, княже!
— Твій брат убив мого сина молодшого, й то є так, — схвильовано й сердито зажебонів Любиця Пугачич. — Та видять кумири, що не шукаю мсти, лише правди. Не зволіє рать мати над собою Великого князя, що требить чужинським кумирам. Косаки мають хіть перебрати меч Юра Побідника й віддати тобі, Осмогруде. Всі можі, й малі, й великі болярове, й усі вої хочуть тебе…
Осмогруд хижо вискірився:
— Хочуть мене, щоби-м я захищав тебе?
Любиця геть розгубився, й молодий князь не дав йому передихнути:
— Він усе чув і все мені повідав!
Осмогруд кивав пальцем на свого можа Слободана, який досі нишкнув коло дверей, а тепер устав і дивився Любиці просто в вічі.
— Великий князь, брат мій, лежить у недузі. Ти-с неправедно присягнув теплим духом його вогнища, й волфи вгадали на тебе, Любице!
Сіверський князь од несподіванки відступив до дверей, і йому наче заціпило. Й він стояв отак, і мовчки дививсь на Осмогруда, поки до полотки ввійшов Людота, а по ньому — Дорогомир. Князь Любиця насилу здобувсь на слові:
— То все — вигадки того турича, ускока Валдислава!
— Вигадки, княже, — не довго вагаючись, устряв до розмови Дорогомир, а Людота схвально закивав головою.
Осмогруд розлютився:
— Підпомогу-с привів собі, Любице?! Щоб дужче кричали?
Любиця шапкою втер спітніле чоло:
— Здумай про древлянського жупана Гостомисла Дибу, княже…
Молодий князь на мить принишк, але кров бурунила йому в жилах, і він сказав:
— Диба був оббріханий, то є так. Та закон дідній стоїть на сторожі Великого князя. З доброго дива Великий князь не хворіти-йме: хтось та мусив переступити присягу.
Махнувши рукою на Слободана, він одяг безрукаву гуньку, підперезався мечем і вийшов, і коли вони лишилися самі перед гамориська ратників, Осмогруд сказав:
— А ти-с мов набрав собі води в рота!
Слободан хитрувато примружився:
— Коли тузяться князі, в косака чуб тріщить. А якби ще й косак у їхнє тузіння встряв!..
Та князь був надто сердитий, щоб слухати його теревені.
— Грай до збору!
— Куди? — здивувався Слободан.
— Видіти-ймеш.
По годині Осмогрудова тисяча лишила табір і взялася на полудень. І вже біля самого Данапра молодий князь повідомив свого підручного ратника, що правив йому й за першого болярина, й за друга, й за служку: