Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
— Ґеґесо не вельми вміє по-нашому, я-м рік їй по-грецькому
— Якщо ти мене поймеш, я вимовлю на тебе… — Опія повагалася, як сказати, й закінчила —…вітцеві твому!
Й тут Соболь мов ошалів Ухопивши Опію за плечі, він присадив її, кинув на траву й упав поряд з нею Княгиня заволала несвоїм голосом і дряпала йому руки й вид, але він мов оглух до всього на світі й не переставав тупо та наполегливо домагатися свого. Опія вдалась дужа, мов кониця, та руки в Соболя були литі з бронзи, одним ударом кулака по голові княжич убивав жеребця, й Опія нарешті омліла в його обіймах…
Коли
— Я викажу тебе Великому князеві, — хрипко промовила вона.
— Що ж ти рікти-ймеш йому? — зловісно засміявся княжич, але, певно, така погроза й йому нагнала жаху, бо в нього теж охрипло в горлянці.
— Речі, що рікти-ймеш?
У цю мить зовсім поряд зачулись людські голоси. Княжич схопився на ноги й шаснув був у кущі, тоді повернувсь назад, схопив і свою мачуху й потяг у густосплетіння дикого лісу. Вслід їм пролунало:
— Атю-тю!..
Але вони бігли й бігли, мов справжні вовки, доки Опії підігнулись ноги й вона впала на землю. Соболь подивився, як Опія сапає вустами, й гайнув далі.
Відпочивши, княгиня звелась. Вони, втікаючи, добігли до самого гирла, й тепер вона знала, як іти. Вмившись і трохи давши раду своєму полоттю, вона сіла в березі й просиділа до самих надвечірок, лише поночі прибилась домів.
А там знявся справжній переляк. Огнищанин Лиско шмагав плітьми Ґеґесо та інших роб, які були разом з господинею й загубили її в лісі. Опія лише скосувала на нього й непомітно шаснула в полотку.
Великий князь повернувсь аж за тиждень, коли Опія встигла трохи оговтатись після лихої пригоди. Він був з нею дуже ласкавий і по-батьківському клопіткий. Опії ж від того ставало ще моторошніше.
Так тривало ціле літо, вона не могла навіть у вічі глянути своєму старому можеві. Заспокоїлася тільки тоді, як народила сина. Хлопчик був ясноокий, викапаний отець. Вона прийшла в осю полотку в середині місяця сухого [24] тепер був кінець падолиста. Отже ж, се син їхній, її й Великого князя.
[24]
Сухий — лютий.
Князь був, здавалося, на сьомому небі від щастя, й Опійка почала забувати свій мимовільний гріх, і так тривало, поки сніги потанули. Та одного разу, повертаючись од кринички, княгиня побачила господаря свого разом із старшим сином. Велеслав Боримислович ішов попереду, княжич плентав за ним, і в усій ході його було щось од побитого пса. Великий князь раптом спинився й замахнувсь на сина кулаком. Опія вчула його повні нестриманої люті слова:
— Зійди з-перед очей моїх, бо сам зведу!
Княжич спробував був йому несміливо заперечити, але вгледів Опію й застиг із роззявленим ротом. Тоді враз крутнувся й розмашно побіг у бік своєї полотки.
— По воду-с ходила? — примружившись, лагідно спитав Великий князь.
Опія промимрила:
— По воду, до кринички в березі…
Й опустила зір. У сей час почувся басовитий плач малюка, й княгиня, полегшено відітхнувши, майнула до свого величезного білого з мережкою намету.
За що сварився Велеслав із сином, Опія так і не дізналась, але ввечері, готуючи постіль для спання, роба-греки-ня Ґеґесо сказала:
— Князиц старсий кудись утікай! Бери сто гіпполітів і втікай.
Ґеґесо не вимовляла ні «ж», ні «ш», се було смішно, але Опійка намагалася збагнути інше: нащо роба сказала їй про княжича? Та в полотці ледве блимало світильце, й виразу робиних очей не щастило побачити.
Незабаром Великий князь поїхав за Чорногору. Мав би вже й повернутись, але не вертався. Соболь після того теж не з'являвсь у Стані, та Опія лишала собі в полотці на ніч, крім своєї Ґеґесо, ще двох роб. А перед походом попрохала Великого князя:
— Посади сторожу на сьому борі, — й показала йому найближчу сосну, що розкинула віття над кручею майже коло самого намету
Велеслав Боримислович мовчки поглянув на молоду жону, пожував старечими вустами й пішов. А до вечора на високу сосну підважили поміст, поставили лізницю, вгору поліз один воїн, а внизу лишився другий. Вони мінялись щоранку, але невсипно несли варту день і ніч, виглядаючи з далекої путі свого Великого князя.
3-від болярських полоток долинав звичайний буденний гомін. Ґеґесо та інші роби великої княгині за тими наметами варили страву. Вартові на сосні над кручею теж більше не озивалися, й Опія, пригорнувши вже заснуле маля, й собі поринула в дрімоту. Їй привидівся міцний вітцевий хором на високій Кручі над Убіддю. Вона буцімто ходить по клітях і світлицях і шукає матір та вітця, але в хоромі мов повимирало все. Опійці стало лячно, й вона заходилася гукати: «Мамо!.. Отче!..». Тоді згадала, що вони ж ізвечора поїхали на Оболоння до Десни, й сіла чекати їх на різьбленому поріжку верхньої світлиці, дівочої. Й раптом звідкілясь почувся голос:
— Їдуть!.. Їдуть!..
Опійка прокліпалася. На руках спав малий Юрик, смокчучи вві сні пухкими губенятами. Вона обережно поклала його в колиску й знову сіла. Насниться ж… На душі було чисто й радісно, бо відколи полишила рідні краї, вперше їй виділася вітцева оселя. Та знадвору почулися голоси, й Опія тільки тепер уторопала, що вони їй не наснились, бо воїн Вовко хрипкувато допитувався:
— Видиш? Речи: видиш?
Велика княгиня вибігла надвір і стала коло помосту Той, що вгорі, довго не відповідав, нарешті подивився вниз:
— Вуйку Вовко, нащо в диму — три хвости?
Старий воїн здивувався:
— Три-и?..
— Речу ж!
Вовко підпер сулицю до стовбура й заходивсь дертися стрімкою лізницею вгору бурмочучи:
— Заснув єси то й привиділось.
Та коли став на плетеному помості поряд із молодим воєм, удруге здивувавсь.
— Таки ж три хвости!..
Він довго мружив очі, вдивляючись через плавні туди, де в сизій імлі простяглося за вітром три чорних димових пасма. Й несподівано й для свого молодого товариша, й для Опії, й для кількох воїв та робів, що, почувши перші звістку, прибігли під сосну, заволав диким голосом: