Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
— Дам тобі ладдю й п'ятьох воїнів. Перед світанком їдь на той бік, до тракійців.
І так виразно глянув на грека, що той не зважився ні про віщо більше розпитувати, й удосвіта, коли над широкою заплавою знявся передранковий вітерець, сів у човен і заґорнувсь у теплий мілетський гіматій. Під гіматієм тіло йому холодив короткий грецький меч — останній дарунок Слободанів. Геродот намацав шерхке руків'я й поринув у думку. Сих скіфів мені не пощастить розгадати певно, й усе життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу. Людський же вік трагічно короткий, і смертному
Чотири пари весел мірно здіймалися й тихо занурювались у таємничу воду. Геродот утікав із сієї неосяжної землі, сам до пуття не знаючи, від якої небезпеки втікає й що жде його попереду, на не менш загадковому тракійському березі. Між сими двома могутніми народами мала спалахнути війна, та й ся війна була йому мало зрозумілою. Однак у душу западав морозець несвідомого страху: не від того, від чого він утікав, — Геродот рушив звідси, щоб більше ніколи не повертатися в сі краї, — а від того, що мало статись узавтра й позавтра. Якщо в Афінах візьме гору стратеґ Фукідід, увесь Морський Союз утрутиться в суперечку між тракійцями й скіфами, й тоді розгнівані кумири можуть відкинутись од елленів і благословенна Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу?.. Народу ґрифонів, яких небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно.
Розділ 24
Вже дві тьми комонних воїв Осмогруда переправилися на той бік Дунаю, та Великий князь не мав од них жодної вісти. Решта князів, веліїх і малих боляр, веліїх і малих воєвод квапила його прискорити переправу, й Осмогруд мостивсь у сідлі, мов на розпеченому вогнищі. Болота між Кийлійським та Середнім гирлом наче ковтали його воїв, два перших роз'їзди вивідників теж захрясли невідомо де, третій повернувся ні з чим, і в сьому Великий князь убачав волю кумирів. Перун, і Леля, й Полель, і Юр Побідник, певно, не хотіли війни між єдинокревними братами й тепер карають Осмогруда за самоволю. Чи не прикликати Вербана з усіма волфами — хай удруге спитають ласки в кумирів?
— Пождім до вечора, — сказав Слободан. — Може, надіслють вістку…
Осмогруд махнув мечем, аби припинили переправу. Волфів скликати він не наказав, але до Слободанового речіння прислухався.
Вранці придибав Живко, чільник вивідної сотні, яку Великий князь був послав учора пішою. На собі мав лише подерті ногавиці, підперезані снурівкою. Він просто впав під ноги Осмогрудові, й Осмогруд у нестямі мало не кинувся підіймати його.
— Де твій меч? І де всі інші? Вої твої де?
Живко ледь махнув у той бік, де каламутився Дунай:
— Там вони… Там накопано вовчих ям… Усі в болотах… Лише я-м вибравсь…
— А дві тьми комонців?
Живко покрутив головою:
— Не відаю…
— А туричів сте виділи ви?
Той знову покрутив головою. Тепер уже не було сумніву, що двадцять тисяч воїв пропало намарне, й Осмогруд повелів винести Живка з намету.
— Вербана сюди!
Головний волф негайно прибув, ніби чатував під подолом полотки.
— Спитай волю Юра Побідника! Юра й усіх сколотських кумирів.
І доки волфи, вбрані в жоноче, перебирали пальцями й складали докупи палички червого верболозу, прибіг Слободан:
— Великий княже!
Молодий володар пильно стежив за волошінням і роздратовано зиркнув на Слободана. Всі присутні князі та боляри теж зашикали на великокняжого улюбленця, та вираз обличчя в того був такий схвильований, що Великий князь мусив одійти вбік:
— Пощо перебиваєш волошіння?
— Там прийшли перемовці.
— Які?
— Від Великого жупана турицького Воїжира.
— Де вони? Й що хочуть?
— Там… Іди до них, Осмогруде. Я-м уже говорив із ними трохи…
Великий князь сколотський, востаннє глянувши на Вербана та його волошбитів, без особливого хотіння вийшов з полотки:
— Де вони?
Слободан винувато глянув на володаря.
— В моїй полотці…
І се враз насторожило Великого князя. Слободана він знав давно, й коли той заховав турицьких слів до свого намету, щось мало трапитись. Перебираючи в голові всі можливі неприємності, він схилив чоло й увійшов до низької полотки Слободана. Встріч йому підвелося четверо можів, й Осмогруд із подиву мало не вкляк. Посередині, шанобливо схиливши простоволосу голову, — стояв добре знайомий йому грек.
— А ти що тут чиниш, Дардане?
Геродот заблимав на свого друга, й коли Слободан переклав речіння Великого князя, відповів:
— Несу тобі грамоту від басилевса Сіталкі басилевсе Октамасаде!
Й простяг йому згорток овечої скіри.
Осмогруд, якого грек назвав по-своєму Октамасадом, узяв листа й розірвав снурівку. Скіра була вся змережана руськими четними різами, яких Великий княь не тямив прочитати.
— Кликни Вербана чи которогось волфа! — сказав Осмогруд Слободанові, та малий воєвода відповії:
— Я відаю, про що там написано, Великий княже.
— Зодкуду?
Слободан кивнув на Геродота.
— Ти тямиш руського письма? — спитав Осмогруд у грека.
— Ні, — відповів Геродот. — Але відаю, щонаписано в тій грамоті й перекажу тобі своїми словами, басилевсе Октамасаде.
— Переказуй!
— Басилевс тракійців Сіталк… не вимовлю як ви речете на нього по-своєму…
Слободан уставив:
— Жупан Воїжир.
— Ага! — відгукнувся Геродот. — Ото ж ви, басилевс, Сіталк, рече: «Нащо маємо сваритися й ратитись межи себе, Октамасаде?»..
— «Осмогруде», — поправив Слободан.
— Ага! «Нащо маємо ламати списи й важитися, хто з нас дужчий? Сердишся на мене, що я дав ложе в своєму домі твоєму братові Скілові…»
— «Соболеві» по-нашому, — й тут уставив Слободан.
— Ага, ага!.. «Сердишся, але ж і ти упустив у дім свій мого брата басилевса Спарадока…»
— «Жупана Валдислава» по-нашому, — переклав Слободан, а Великого князя мов ошпарили.
— Я-м братові його жупану Валдиславу сказав, де притулок, бо Валдислав є родак мені. Так велять чинити старі люде…