Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
— А так…
Осмогруд вийшов з полотки. Данапр був по-весняному широкий і каламутний, і над його плесами та над неосяжним обширом Великого лиману перегукувалися чайки. Великий князь обернувсь і глянув у той бік, де сновигали вої та боляри, й поманив рукою косака з варти:
— Поклич Любицю! — Тоді подумав і додав: — Любицю, й Дорогомира, й Радуна Струнича, й Людоту.
Й коли викликані невдовзі посходилися до великокняжої полотки, він сказав:
— Приймаю з'юз турицького князя Ратимира.
Се було громом серед зими, й чільники ратні
— Поймай, княже Любице, тридесять тисяч і йди до Дунаю. Відітнеш грецькі ладді од Воїжира.
— Сам відітну? Комонцями?
— Ладдями князя Ратимира. Ті з моря, а ти з суходолу. Зумів єси?
— Зумів єсмь! — охоче підвівся Любиця. Сталося те, чого хтів: без тиску й утиску на молодого володаря. Афіни треба провчити, й старий Тимна Вовкогуб мав слушність у тому. Після розмови з Осмогрудом біловолосий гість ночував у Любиці, бо доводився йому далеким родаком.
Коли домовились про все, що стосувалося майбутньої витяги, й високі радці почали виходити, Осмогруд спинив Любицю:
— Тоту робу, котру ти-с пойняв у наліжниці синові свому, віддай, княже, Тимні.
Любиця спохмурнів:
— Робою гречинові? Вона ж не грекиня чи якась там персіянка, щоби з волохатим у ложе лягати!
Осмогруда здивувало, що сіверський князь усе знає, проте не став допитуватися, лише повторив:
— Оддай, княже.
Любиця зблід:
— А ти віддав би-с, Осмогруде, дочку свою чужинцеві?
— Роби не мають племені, — спокійно завважив Осмогруд. — Тому вони й роби.
Але Любиця повідав:
— Тота Данка, Великий княже, є роду мого!
— Як то?!
— Донька брата мого в других, [66] князя руського Берила. Вмикнули її гості фінікійські й продали в Ольбію, а ольбійці — тамтому гречинові афінському.
— Веди! — коротко мовив Осмогруд і пішов попереду Любиці в той бік, де були намети сіверського князя. Коло наметів стояв гармидер, туди й сюди шастали можі та жони, челядники й роби, й Осмогруд повірив, що Любиця Пугачич готується до справжнього жоніння.
[66]
Брат у других — троюрідний; брат у перших — двоюрідний.
— Де вона є?
Рудовусий князь одразу повів його до крайньої полотки. Всередині вешталося кілька жін, і він кивнув їм головою вийти. Всі кинулися до дверей, але Любиця схопив найостаннішу за руку:
— Осе і є вона. — Й сказав до діви: — Розіпнись. Перед Великим князем се можеться.
Діва зняла з голови напівпрозірну грецьку намітку, й Великому князеві аж не стало чим дихати. Діва була юна й красна, як русалка польова. Майже кара коса її товстим плетивом спадала на високі груди, чорні брови були невдоволено й трохи лякливо зведені над карими вічми, а тендітні губенята напіврозтулилися й пашіли жаром. Тонке зелене полоття спадало їй до самого долу, й Осмогруд насилу спромігся одвести від неї погляд.
— То ти-с русинка? — дивлячись убік, вичавив він із себе.
— Русинка єсмь. Але була-м увесь час прикута до іншої роби й не могла-м себе вбити.
— Князева Берилова донька єси? — Осмогруд і не помічав, як вона виправдовується, що стільки жила робою
— А так, Берилова…
— Коли ж умикнули тебе чужинці?
— На тій весні.
Данка говорила неголосно, але слова мов скрапували їй з вуст округлими дзвінкими срібляничками.
— А кличешся як?
Дівка відповіла, та Великий князь і не чув її відповіди. Йому було щемно слухати сей нечуваний досі голос, і він повторив те саме:
— А як ся кличеш?
— Да-анкою! — здивовано звела на нього ясні вічі князівна. — Вже-с питав про се допіру.
Великий князь аж тепер подивився на неї вдруге й зашарівсь:
— А скільки літ маєш?
— Сімнадцять.
Сього разу й дівка зашарілася, й Любиця стурбовано блимав то на неї, то на Великого князя. Тоді запала мовчанка, важка й нестерпна для всіх трьох, і рудовусий господар похопився бодай словом розвіяти її з полотки:
— Донька вона моєму братові в других, Великий княже.
— Берила, князя руського, — мовби самому собі пояснив Осмогруд і раптом заквапився: — Ходім, княже, ходім, бо ще маємо… — Й, вийшовши з полотки, попрямував до берега, де стояв червлений намет із великокняжим знаком на версі.
А наступного дня, коли Любичині тридесять тисяч комонців із пішаками та обвозом уже стояли, готові до походу, Осмогруд несподівано мовив Любиці:
— Підеш, княже, слом до Ратимира. Полк твій сіверський готовий, та князь же туричів усхідніх не відає про се.
Любиця здивувавсь:
— А як же полк?
Осмогруд, не дивлячись на нього, проказав:
— Поведе син твій, Стоїл.
В усіх, хто чув сю балачку, з подиву аж вуса пообвисали, та ніхто не зважився й слова зронити супротиву Великому князеві. Любиця теж не знав, на яку ступити, й що діяти, й що казати, й Осмогруд зрозумів се й першим пішов геть.
— Сього ж дні, — тільки й мовив він, але в тих трьох словах забриніла пружна струна тятиви.
Того ж таки дні під обіди Стоїл Любичич повів зготовану вітцеву потугу через холодні ще хвилі Данапра. Весілля, що призначалося на останній, Дажбожий день сідмиці, було відкладено на невідь коли.
Любиця Пугачич з'їздив до всіхднього турицького князя Ратимира й повернувся з його присягою сукупити обидві раті. Любиця ще не встиг заскочити й до своєї полотки, щоби вчинити требу Цурові за щасливе вороття, й був страшенно здивований, коли Великий князь поспитав його після всього:
— А де є тота княжна, Данка?
— Де їй бути: в полотці…
— Не є там. Її вмикнуто.
— Ким?!
— Твоїм сином.
Вуста Осмогрудові сіпалися, й він міцно стискав їх. Любиця спробував усміхнутись: