Не вбивай
Шрифт:
Ще й яка!»
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою кликав їх до себе.
— Ось і Зеленський надходить, і Горленко, — сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скорше йшли. Ті прискорили кроку. Зеленський відправив свого писаря і звитався з гетьманом.
— Про що ти так зі своїм писарем балакав?
— Не дають мені спокою, — щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ.
— Все та сама пісня! — сказав гетьман. — Будь ласка, в шатро.
Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.
— Ще нам Апостола бракує, — сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло. — Сідайте, будь ласка, — запрошував гостей. — Пилипе, налий чарки, насухо недобре говорити, в горлі дере.
Генеральний обозний і полковник вихилили спорі чарки угорського вина.
Надійшов Апостол.
— Можемо починати, сказав Орлик. — Говоріть ви пане генеральний обозний. Ломиковський відкашельнув.
— Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду:
«Переходіть і переходіть до шведів». Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш.
— Ніяк не вдержиш, — потвердив Горленко. — Мій полк прямо зубами скрегоче, гляди, і кинуться на царських драгунів.
— Козаків, — почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус, — козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?
— Ось з моїх Лубнів, — жалувався Зеленський, — доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гольтіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті арендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять.
— В Стародубі, — притакував Орлик, — не краще. Скоропадський пише, що там шевці-кравці-лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта пограбували його, з погреба закопане вино добули, попилися і жидів потурбували,
— Що ще? — спитав гетьман. — Приходіть з вістями Ійова, страхайте мене!
В голосі його відчувався ніби гнів, а ніби злоба. Старшини принишкли Не знали, чи вести балачку дальше, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.
— Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом, тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!
Горленка вразив тон гетьманської мови.
— Бачу, що милість ваша нерадо слухаєш нас. твоїх вірних старшин.
— Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!
— Доносять, що в Мглині сотника до смерті приколотили і три дні в тюрмі тримали. Капи б не товариші сотенні, то живим не остав би.
— Це вже недобре, — зірвався гетьман. — Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?
— Сміливість гулящого народу, — зважився забрати слово Орлик, — переступає усякі межі закону, послуга, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного.
— Що ж такого?
— Гільтаї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили.
Гетьман покрутив головою.
— Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України.
— Це не наші люди, — потішав його Ломиковський, — а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Здовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна, в вісімсот душ, з Перебийносом во главі, а друга, в тисячу, — з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім. Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полку, скрізь-скрізь неспокійно.
— Скрізь неспокійно… — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було знаком його невдоволення.
— Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині.
— Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається.
— Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман.
— Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі.
— Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом.
Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.
Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра.
Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.
— Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце.
Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.