Не вбивай
Шрифт:
— А Бог дивиться і — мовчить.
— Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом.
— Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого.
— Я сам бачив когута з трьома ногами.
— А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?
— Перше такого не бувало.
— Бо перше антихриста не було.
— Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить.
— Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить.
— І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!
— І гетьман того не бачить?
— Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його.
— Душу чортові записав, щоб не старітися
— Невже ж?
Табор хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки нелегко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.
Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припняли до боку, що козакові море по коліна.
Табор шумить.
Гетьманове шатро осторонь стоїть.
Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила Всередині обите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.
Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ними гетьманська хоругов з вітрами лопотить.
Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.
Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.
Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.
І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.
Велика ріжниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі звена у великому ланцюгу, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне; без супротивлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал: «Бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі» — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, тепер когось другого обібрати: Полуботка, Скоропадського або Апостола, не одному до булави спішно.
Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан, — карають.
Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табор. Мерехтять червоні шаравари, вилискується збруя, просихає головна вулиця і стежки поміж курінями.
Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман в окруженню старшин зі свого шатра в табор виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть.
Табор заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у карман, хто пив — пряче пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А кілько червінців пішло до крамарських загрібущих рук! — почислить?
Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить:
— Здорові були, козаки! — кличе.
— Доброго здоровля ясновельможному пану гетьманові! — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять.
При деяких частинах своя музика є: сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кождій частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба.
Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив.
Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як! Ніби другий Теофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває, церкві, вітчизні і регіментареві свому, бо — «що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності — що судном керми, що віз без коліс, що плуг без леміша, сагайдак стріл, фузія без пороху і куль».
Козаки, присягнувши, добувають щабель і підходять цілувати хрест.
— В отсім хресті, — говорить архієрей, — частина творящого древа — пам'ятайте!
Гетьман в очі охочекомонним глядить. Не всякому з них видно. Не один тільки того жде, щоб грабувать.
Дисципліни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нині-завтра в похід виступати. Не ввік же Карлові у Радошковичах стоять. А рушить він, оді і цар двигне свої потуги тоді й Мазепі треба йти.
Ця гадка більше всього тривожить Мазепу. Розуміє, що настане тоді рішаючий мент. Сполучити останні свої сили з царськими військами — це значить, здатися на його ласку й неласку. Та ще якої сполуки бажає собі цар! Він хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кінницею, значиться, не над своїми полками, а над мішаними московсько-українськими кінними силами, між тим як піші українські полки підуть під команду Петрових генералів. Гаким чином української армії не буде, а будуть тільки українські частини в московській армії. Finish Ucrainae!