Не вбивай

Лепкий Богдан

Що це таке?

Ніяк не розуміє.

Аж бачить перед собою царський портрет.

Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир михтить, голуба лента сяє.

Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.

В дзеркалі бачить себе… Гидко!

— Василь Леонтійович, приступи! — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.

Чи це

той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це другий якийсь, різкий і недобрий. Що це таке? Не розуміє.

Але йде.

— Ближче! — гукає той самий голос.

Підходить до стола. ЦІафіров дає рукою знак, щоб став.

— Присягни, — приказує Головкін, — присягни, Василю

Леонтійовичу, що правду говоритимеш!

Піддячий проводить присягу. Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.

— Руку вгору!

Кочубей підносить руку, рука дрижить.

— Пальці не так, — сердиться Головкін.

І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.

Скінчили. Кочубей руку безсило опустив.

— Тринадцятий пункт, — починає Головкін, — твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову, і цей читає): «У грудні того ж, 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін, і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це робив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя».

— Так було? — питається Головкін.

— Було, як у письмі стоїть, — відповідає Кочубей. — Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати.

— А Мазепі ти не цілував? — кидає йому в очі Головкін.

Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.

— Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!

— Його величеству цареві я брехати б не смів, — відповідає Кочубей.

— Побачимо. Ось тут послухай, що про той самий пункт пише ахтирський полковник його величества. Осипся (Головкін письмо Шафірову передає).

Шафіров читає:

— «Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути. Мазепа всяко пильнував, щоб його величество, царя, предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста». Шафіров скінчив.

— Було так? — питається Головкін.

Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спочене чоло Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів; тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що перед хвилиною сказав:

— Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав.

— Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш? Осипов по словам твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру!

Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері, і входить Іскра.

І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже це справді Василь Леонтійович, той самий, перед котрим схиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді, як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Федорівни, отсей дідусь, що так покірно біля червоного стола стоїть?

Що тут сталося так ненадійно?

Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям.

Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін.

— Підійди!

Іскра підходить до стола.

Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм.

Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторові подав.

Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима. Морщить чоло.

— Так ти казав? — питає Головкін.

— Так я казав ахтирському полковникові його величества, Осипову, — відповідає Іскра.

— А тобі хто казав?

— Я від Василя Леонтійовича чув. Він при жінці своїй, при Любові Федорівні, мені про це балакав.

— А чому Василь Леонтійович того у своїм доносі не написав?

— Не знаю. Але я радив Василеві Леонтійовичу підождати, як з'являться признаки провинності гетьмана Мазепи.

— Ти мені радив? — питається нараз Василь Леонтійович.

— Авжеж що радив, у присутності дружини твоєї, Любові Федорівни. Пригадай собі, в тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твойому дворі у Диканьці, в боковій світлиці при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той, у золочених рамах, що його львівські малярі малювали. Тямиш?

— Ні.

— Як же це, Василю? Ще Любов Федорівна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?

Кочубей перечив головою.

— Не тямлю.

Писарі і піддячий на три руки кожде слово пишуть. Головкін дивиться на Шафірова, Шафіров на Головкіна. Шафіров встає, підходить до канцлера, щось шепче йому, цей притакує головою.

Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає.

Нагло Головкін підноситься з крісла.

— Досить! — каже і кличе піддячого до себе.

— Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Брехуни, клеветники, суєслови!

Піддячий навшпиньках іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо.