Не вбивай
Шрифт:
Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Федорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернула до пам'яті, він приказав узяти добру карету та відвезти обидві жінки в Диканьку.
Здалеку, так, щоб вони того не замітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставилися варти, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували, у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.
На другий день уранці прибув післанець з приказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено зібрати своє придане.
«Недаром, — гадала собі Кочубеїха, — Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє».
Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.
Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз приказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його дворів. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з найціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою виправив у Батурин.
Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги.
Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше, ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих.
Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх.
Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а в тиждень пізніше у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хорою тіткою Марією Федорівною.
їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою з наємних і московську. До Кочубеїхи невільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі.
Ґатунок від царя не надходив.
Кочубеїсі ставало моторошно.
Невже ж післанці не доручили листів?
Один мусів дійти, бо не було би цілої тієї історії.
А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи?
Жалувала, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло.
Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди — ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтійовича і цілу родину.
Якщо гетьман перехитрив царя — пропали вони!
ЩО ПОЧАТИ?
Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.
Він знав про ненависть Любові Федорівни до гетьмана, про її коверзи та про хоробливе змагання знищити ненависного старого хитруна.
Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, тайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, по руках цілував тестя, щоб з гетьманом примирився, — не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього.
Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього.
Недоля наближувала їх.
Так хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрі. Що з нею робити? Годі затаїти правду. А все ж таки хотілося відсунути від неї тую чашу горя — хоч на час, хоч на кілька днів. Може, між тим налагодиться діло. Апостол близький до гетьмана чоловік. Обстане за своїм сватом, хоч свахи він також не любить. (Чимало було непорозумінь, як віддавав свою доньку за її сина). І Чуйкевича батько, і другі проситимуть. Гетьманові також не на руку ціла тая прикра історія.
Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довідається про все. Мотря і так збиралася на прощу. Монастир в глухому куті і досить далеко від столиці, не скоро доходять туди такі вісті.
— Знаєш, Мотренько, — казав, — тобі треба їхати поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощі, повипивають ріки, і тоді не пущу я тебе — їдь тепер!
Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повозу, навантажив палубу всілякими дарами для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот.
Чуйкевич, вернувши в Батурин, довідався дальших подробиць про долю свого тестя і його спільника Іскри.
Сумніву не було, що гетьман хотів їх рятувати. Післанець від Апостола прибув до Кочубея скорше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, за-раз-таки вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося, переїхали по містку, збудованім проти Диканьки через Ворсклу, і прибули у село Гавронці. Тут вони, мабуть, відбули нараду, що їм дальше робити. Втікати на Запорожжя, Крим чи куди там — значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме — видно, совість у них нечиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба, значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло дальше шукаючи дороги до самого царя.
Гнала їх туди охота поставити на свому.
Ахтирський царський полковник, Осипов, був добрим знайомим Іскри, і заговірники пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Ахтирського полку.
Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час і пересидіти бурю, чого, як видно, і гетьман також хотів, він віддав себе в руки москалів, покладаючися на свою високу рангу, маєтки, сивий волос, значіння а може, й на протекцію Осипова.