Не вбивай
Шрифт:
— Станіслав.
— Tertio? [21]
— Carolus rex… [22]
— Починай, вашець з Кочубея.
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече:
«Гов!»
Архієрей перемінився в знак питання.
— Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати?
21
По-третє (латин.).
22
Карл король (латин.).
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:
— Зузанна, милосте ваша, noli me tangere [23] , Зузанна… Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю 'знають?
— Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею… А тепер ad rem! [24] Primo: Кочубей.
— Кочубей новий донос до царя післав.
— Певно?
— Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.
23
Не руш мене (латин.).
24
До справи! (латин.).
— То недобре.
— І я так гадаю.
— Що робити?
— Клин клином вибивають.
— Себто?
— Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.
Гетьман подумав хвилину:
— Гаразд, пиши. На столі є все потрібне.
Розстрига сів, гетьман став диктувати лист. Писар ледве настигав писати під скорий диктант.
— Скінчив?
— Так.
— Прочитай!
Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не була Тоді ще раз провірив і підписав.
— Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?
— Не хотів би я бути в його шкурі,
— Ов!
— А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, — і позбавлений престолу владика важко зітхнув.
— Мабуть, на себе натякаєш, — замітив гетьман.
— Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають.
— Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи.
— Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав.
— І що?
— На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає.
— Не все біблейні слова стукайте, а «отверзеться вам» справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно медведя у пасіку впускати… А що ж поляки?
— Дальше конфедерують, одні за лясом, а другі з Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царські огнищі погріти. Невже ж?
— Прімас, куявський біскуп, любленський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер беруть.
— Що ти кажеш?
— Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева.
— То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але й не багатий, грішми проти грошей воювати не може, великого протектора має, короля Карла.
— Carolus rex протегує його так, як пустельника медвідь, коли ваша милість чув тую казку.
— Як медвідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув.
— А так. Carolus rex не знає польських панів, накладає на них і на міста велику контрибуцію і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові медвежу прислугу робить. Відштовхує від нього поляків.
— А що ж Станіслав переказує мені? — спитав гетьман.
— І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гаранцію король Карло підписав.
Гетьман відітхнув.
— А тепер до третього пункту перейдемо, і до найважнішого. Що рішив Carolus rex, — отвічай!
Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.
— Не представляй комедії, кажи! — наглив Мазепа.
— Терпіння, ваша милосте, терпіння! Це така благодать, якої з легкої руки не дають.
— Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!
Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку, давно не прану:
— Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!
Гетьман глянув на нього і мусів признати, що виглядав він погано.
— Ніби з дівками дрався. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?
— Коли Бог дасть, — відповів той. — Та я не один такий на світі.
Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому.
— Лови!
Труп'яча головка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.
— Є всі? — спитав жартовливо і злобно гетьман. Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розщібнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки, і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений в кількоро. Гетьман догадався, що це лист.