Не вбивай
Шрифт:
Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі, — мусить. Чуєш, ти, там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподівайся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї, — він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її…
Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підіжде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз
Гетьман сідає на ослоні. Кожда кістка болить, кождий волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Л Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його… А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бога вдасть…
Третій раз хтось постукав у двері. Гетьман встав. Як же ті крижі болять… Відчинив двері.
— Увійди!.. Орлик.
— З чим приходиш, Пилипе?
— Ваша милість спочили?
— Трохи. Решта в гробі. Орлик мовчить.
— Що скажеш?
— Старшини…
— Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стрівай! Хто там є?
— Апостол, Ломиковський, Горленко.
— Хай увійдуть!
— Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі, і де Кардова кватира знаю. І багато дечого ще.
Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо.
— Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, — правда?
— Правда, милосте ваша.
— І ви турбуєтеся?
— Як же не турбуватися?
— Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут.
— Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, — перебиває Ломиковський.
— Гадаєте, Мазепа збожеволів.
— Того ми ніяк не гадаємо.
— Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню.
— Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору.
— Знаєте, що я вам скажу?
Чекають.
— Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що! Перестрашив їх, як дітей.
— Знаєте, до чого те все провадить?
Мовчать.
— Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?
Притакують.
— Далеко ми такою дорогою не зайдемо, — правда?
В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута і — пропадаймо. Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив.
— Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити? — Дивився на них.
Апостол відкашельнув.
— Послами від полків прийшли, послів не карають.
— Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж приказу не сповнили? Добре, якщо ми не підемо з царем, — додав тихіше, — а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду.
— Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив дальше.
— Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!
Мовчали…
— Кажіть же бо!
Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них.
— Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався я зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами.
Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава:
— Прочитай їм, Пилипе!
Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.
— Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православну віру, завадить унію, народ шляхті в хлопи перестає?
— Дякуючи Богові, — ні, — відповів Апостол.
— Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?
— Кому ж довіряти, як не милості вашій?
Дякували і хвалили його великий політичний хист.
— Коли так, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?
— Журимося, як би нам скорше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну.
— Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вожда.
Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець…
— Післанець якийсь.
— Так пізно.
— Може, від царя…
Прощали гетьмана і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.