Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Прехороша, ху­дож­ня річ!
– ска­за­ла Ме­ла­ся, вхо­пив­ши в ру­ки скриньочку й ог­ля­да­ючи її звер­ху і зспо­ду.

Елпідифор Пет­ро­вич не пішов, а не­на­че пос­ковз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті, вхо­пив стілець, ніби ки­нув йо­го пе­ред сто­лом і сів на­суп­ро­ти паній по­руч з Люб­кою. Усе це він зро­бив плав­ко, жва­во й зруч­но, не­на­че про­вор­ний мо­ло­денький гу­са­рин-арис­ток­рат.

Лиснючий гар­ний са­лон прис­та­вав до ви­пе­ще­но­го та підмальова­но­го Елпіди­фо­ра, а він своєю пос­тат­тю прик­ра­шу­вав са­лон. Цей сто­лич­ний уря­до­вець не­на­че вро­див­ся й зріс се­ред розкішної

обс­та­ви яко­гось ба­га­ти­ря мільйон­щи­ка або й маг­на­та. Панії, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ним і йо­го делікат­ни­ми ма­не­ра­ми. Лю­ба кру­ти­ла го­ло­вою та пус­ка­ла очі під лоб або зир­ка­ла ни­ми ско­са на Елпіди­фо­ра й при йо­го нез­нач­них жар­тах сміялась ве­се­ленько, дрібненько, але роб­ле­но, не­на­че си­па­ла срібним го­рош­ком та пер­ла­ми по склі.

–  А знаєте, з ким я оце стик­нув­ся в кон­ди­терській?

–  З ким? Мо­же, з ма­дам Оно­ре?
– спи­та­ла Лю­ба.

–  З товс­ту­лею Загірньою. Вход­жу я й бе­ру оцю бон­боньєрку з при­лав­ка. А во­на са­ме тоді ко­ло при­лав­ка виб­ра­ла кор­жи­ки та пи­рожні й скла­да­ла в ко­шик. Але по­чув­ши мою роз­мо­ву, це не­по­вер­тай­ло рап­том обер­ну­лось до ме­не, та так нез­руч­но крут­ну­лось, що за­че­пи­ло ко­шик з пи­рож­ни­ми. Ко­шик геп­нув до­до­лу, - кор­жи­ки й по­роз­ко­чу­ва­лись, а кре­мові пи­рожні - ляп­ну­ли та й розлізлись ква­шею по підлозі. А ця ше­ре­па як заґвал­тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох ли­шенько! Пев­но, по­за­ма­зу­ва­лись усі. Ото яка шко­да!..»

–  Хі-хі-хі! хи-хи-хи!
– пус­ти­ла сміх го­рош­ком Лю­ба, ще й го­лов­ку од­ки­ну­ла на­зад, щоб по­ка­зать білі зу­би.

Мелася теж за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері й собі засміялись. Панія Загірня бу­ла в їх сміхо­ви­щем. Елпіди­фор завж­ди піднімав її на смішки та на жар­ти і цим тішив своїх паній.

–  «Ой, го­ренько моє!» - пе­ред­раж­ню­вав далі Елпіди­фор панію Загірню й по­ка­зав, як во­на роз­чепіри­ла пальці та присіла, щоб по­виз­би­ру­вать в ко­шик на­куп­лені ла­сощі, і як во­на все бідка­лась та оха­ла.

Елпідифор вмів штуч­но пе­ред­раж­ню­вать лю­дей, бо був на вда­чу шту­кар. Він навіть ма­лю­вав на знай­омих і дам, а най­більше на че­ре­ва­тих і вагітних, ду­же смішні ка­ри­ка­ту­ри: то за­ди­рав їх кир­паті но­си вго­ру, то прис­тав­ляв їм здо­ро­вецькі жи­во­ти, то за­ко­пи­лю­вав спідні гу­би, то роз­тя­гу­вав су­хор­ля­вих на зра­зець дра­би­ни та чаплії. Під однією підпи­су­вав: «Сар­ра Бер­нар у Києві», під дру­гою - «Папісса Пія IX на По­долі». За це панії не ду­же лю­би­ли йо­го й тро­хи бо­ялись. Ма­люн­ки, ду­же вдат­но й штуч­но на­мальовані, хо­ди­ли по ру­ках і роз­ва­жа­ли знай­омих.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся вста­ли.

–  Час нам йти!
– ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна до доч­ки.

–  О, не час-бо! Ми вас не пус­ти­мо без обіду, - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

–  Зроду-звіку не пус­ти­мо!
– крик­ну­ла Лю­ба і вхо­пи­ла Ме­ла­сю за ру­ку.

–  Та ви ж для нас не го­ту­ва­ли нічо­го зай­во­го на обід! Ми гості ви­пад­кові, - ска­за­ла ма­ти.

–  Нічого - те! На­ша ку­хо­вар­ка нас­та­че їжі на всіх нас. Сьогодні в нас го­ту­ють чо­ти­ри пот­раві. Нас­та­чи­мо по­жив­ку на вас обох, - про­си­ла ста­ра ха­зяй­ка.

Люба на­хи­ли­лась до Ме­ласі й по­шеп­ки на ву­хо ска­за­ла:

–  Сьогодні в нас обіда­ти­ме од­на ціка­ва осо­ба.

Миш­ка Ула­се­вич, - мо­же, й же­них трап­ляється тобі… При­най­мні по­ба­чиш. Ду­же ціка­ва й ве­се­ла осо­ба! Зос­танься бо!

–  Знаю вже, знаю, що то за сек­рет ото ше­по­чеш!
– обізва­лась ма­ти.
– Зос­та­вай­ся на обід, Ме­ла­сю! Не бу­деш жал­ку­вать! Ми зап­ро­си­ли на обід на­шо­го завсіднього парт­не­ра й давнього знай­омо­го. Ду­же ве­се­ла лю­ди­на. Вар­то поз­най­оми­тись і по­ди­виться.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся й не од­ма­га­лись і од­ра­зу зго­ди­лись на ті зап­ро­си­ни. Бу­ва­ючи у Києві, во­ни так вилічу­ва­ли та при­га­ня­ли свої одвідинн, що в од­них знай­омих пот­рап­ля­ли са­ме на обід, в дру­гих - на вечірній чай, в третіх - на сніда­нок, бо на­пев­но, зна­ли, ко­ли і в якій го­дині в яко­му домі бу­ває снідан­ня, ко­ли обід або підвечірок чи ве­че­ря. Це ро­би­лось ще й зад­ля то­го, щоб роз­ва­жить се­бе, щоб на­ба­ла­каться всмак і дізна­тись за міські но­ви­ни.

Любка вста­ла, подріботіла в кабінет і ви­нес­ла звідтіля скриньочку з до­ро­ги­ми ци­га­ра­ми. То був вже її пре­зент для Елпіди­фо­ра. Ці пре­зен­ти, теж не де­шеві, Лю­ба пос­та­ча­ла своєму ми­ло­му за вак­ха­нок та фавнів з ки­шені своєї ма­ми. Ос­таннє доб­ро, - остан­ня ха­луп­чи­на, як ка­за­ла її ма­ма, не­на­че роз­си­па­лась в їх ру­ках по цег­лині та де­ре­вині до реш­ти. Сам Елпідифор не ду­же ква­пивсь пос­та­чать гро­шей на сім'ю. Він дос­та­вав на рік кільки ти­сяч кар­бо­ванців, але ці ти­сячі теж якось розс­та­ва­ли в йо­го га­ря­чих ру­ках і кра­па­ли дрібним до­щем крізь пальці та зо­лоті перстні. В йо­го все бу­ла не­дос­та­ча в гро­шах. Він лю­бив гра­ти в кар­ти та час­то за­гу­лю­вавсь з ве­се­лим то­ва­рист­вом. Грав він в кар­ти ду­же по­га­но. Гроші в йо­го вит­ру­шу­ва­лись та розвіюва­лись, не­на­че по­ло­ва на вітрі. Таїсі Андріївні до­во­ди­лось час­тенько док­ла­дать на ха­зяй­ські потрібки та на своє уб­ран­ня з ос­тачі тієї ж ха­луп­чи­ни.

Елпідифор взяв скриньочку з ци­га­ра­ми, вхо­пив дрібненьку Лю­би­ну ру­ку з пальчи­ка­ми, сли­ве суспіль об­ни­за­ни­ми зо­ло­ти­ми каб­луч­ка­ми та перст­ня­ми, і, по­тяг­ши вго­ру до своїх ка­ли­но­вих уст, цмок­нув ніби на льоту.

По світлиці пішов важ­кий, але приємний нар­ко­тич­ний дух до­ро­го­го ку­ре­ва. Таїса Андріївна лю­би­ла той дух і прос­тяг­ла вго­ру свій чу­до­вий, ніби виліпле­ний но­сик, лов­ля­чи той смач­ний ди­мок ци­га­ри. Во­на сту­ли­ла папірос­ку й са­ма за­ку­ри­ла. Тек­ля Опа­насівна од­хи­ли­ла ру­кою прос­тяг­ну­ту до неї скриньку з тю­тю­ном: во­на не ку­ри­ла й навіть несп­ри­я­юче по­зи­ра­ла на ха­зяй­ку, що пах­ка­ла дим­ком прос­то на її об­лич­чя.

Елпідифор ку­рив і оповідав про своїх знай­омих та їх де­які смішні вчин­ки, про ви­пад­ки то­го дня на службі. Доб­ра ци­га­ра во­ру­ши­ла йо­го нер­ви, над­да­ва­ла охо­ти до роз­мо­ви. Люб­ка не зво­ди­ла з йо­го очей, а Ме­ла­сю бра­ла за­висність, що Люб­ка зи­ай­шла-та­ки свою до­лю, хоч і невінча­ну, і заз­на­ла ве­ли­ко­го щас­тя з ми­лим.

Розмова йшла го­лос­но, ве­се­ло, жва­во. Двоє здо­ро­вецьких дзер­кал од­би­ва­ли в лис­ню­чо­му склі ве­се­лу ком­панію. Лю­ба зир­ка­ла в ті дзер­ка­ла й ми­лу­ва­лась і своїм пиш­ним ви­дом, і гар­ною, ви­ко­ха­ною пос­тат­тю сво­го Елпіди­фо­ра, ще кра­щою у дзер­калі, ніж в на­турі.