Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Розповівши Томашеві про материн лист, Тереза повідомила, що взяла на тиждень відпустку, аби з’їздити до матері. В голосі її звучали затяті нотки.
Ніби відчувши, що рішення Терези викликане запамороченням, Томаш не дозволив їй їхати. Зателефонував до лікарні того їхнього глухого містечка. Облік онкологічних захворювань у Чехії надзвичайно ґрунтовний, і Томаш легко з’ясував, що в Терезиної матері ніколи не було навіть підозри на рак, а цього року вона взагалі жодного разу не зверталась до лікаря.
Тереза послухалася Томаша й не поїхала. І того ж дня упала на вулиці й збила коліно. Її хода стала хиткою, Тереза
Був у неї нездоланний потяг до падіння. Вона жила у стані постійного запаморочення.
Той, хто падає, каже: «Підведи мене!» І Томаш терпляче її підводив.
«Я б хотіла кохатися з тобою в своїй майстерні, як на сцені. Довкола стояли б люди, які не могли б відвести від нас очей, але не сміли наблизитися».
Минав час, і ця картина вже не завдавала такого болю. Почала навіть збуджувати Терезу. Вона кілька разів змальовувала цю ситуацію пошепки Томашеві, коли вони кохалися.
Їй раптом спало на думку, що існує спосіб, як уникнути вироку, який убачала в Томашевих зрадах: нехай бере її з собою до своїх коханок! Можливо, в такий спосіб вона знову стане першою і єдиною серед усіх. Її тіло стало б його другим «я», помічником, асистентом.
«Я їх роздягатиму, митиму у ванній, а потім приводитиму до тебе…» — шепотіла вона, пригортаючись до нього. Вона мріяла зростися з ним в одну двостатеву істоту, і тоді тіла інших жінок стали б для них спільною іграшкою.
Стати другим «я» його полігамного життя. Томаш не хоче її розуміти, а вона не може позбутися цих думок і, щоб зблизитись із Сабіною, пропонує зробити їй фотографії.
Сабіна запросила Терезу до майстерні, й Тереза нарешті побачила просторе приміщення, посеред якого стояла широка квадратна тахта, немов справжня сцена.
— Це ганьба, що ти й досі не була в мене, — казала Сабіна, показуючи їй картини, прихилені до стіни. Нарешті витягла звідкілясь старе полотно, ще зі студентських років. На ньому був зображений будівельний майданчик металургійного заводу. Вона малювала це тоді, коли в Академії вимагали найсуворішого реалізму («нереалістичне мистецтво підриває основи соціалізму»). Спонукувана духом спортивної боротьби, Сабіна намагалася бути точнішою за своїх учителів, малювала картини так, що мазків пензля зовсім не було видно, полотно нагадувало кольорову фотографію.
— Цю картину я зіпсувала: капнула на неї червоною фарбою. Спершу стало прикро, але потім пляма почала мені навіть подобатися, — нагадувала тріщину. Так ніби будівельний майданчик не був справжнім будівельним майданчиком, а лише репнутою театральною декорацією, на якій намальовано цей майданчик. Я почала експериментувати з тією тріщиною, розширювати її, щось бачити за нею… Так зробила свій перший цикл картин, який назвала «Куліси». Звісно, нікому їх не показувала — мене відразу вигнали б з Академії. На першому плані завжди був досконало виписаний реалістичний світ, а за ним, як за розірваним полотном декорації, видніло щось інше, абстрактне й таємниче. — Вона помовчала й докинула: — Попереду була зрозуміла брехня, а позаду — незрозуміла правда.
Тереза слухала так зосереджено, як мало хто з учнів слухає свого вчителя, й переконувалася, що всі Сабінині картини, і давніші, і сучасні, завжди говорять про те саме, всі вони являють собою сучасне зіткнення двох тем, двох світів, немов фотографії, зроблені способом подвійної експозиції. Пейзаж, за яким просвічує настільна лампа. Рука, що прориває ззаду полотно ідилічного натюрморту з яблуками, горіхами і підсвіченою новорічною ялинкою.
Тереза була захоплена Сабіною, а оскільки художниця трималася подружньому, це захоплення, вільне від страху чи недовіри, переходило в симпатію.
Тереза майже забула, що прийшла її фотографувати. Сабіна сама нагадала їй про це. Тереза відірвала очі від картин і знову побачила тахту, що, немов подіум, стояла посеред кімнати.
Коло тахти була тумбочка, а на ній — болванка у формі людської голови. Подібні є в перукарів, щоб натягати перуки. На Сабіниній підставці була не перука, а капелюх-котелок. Сабіна посміхнулася:
— Це капелюх мого дідуся.
Подібний котелок, чорний, твердий і круглий, Тереза бачила лише в кіно. Такий Чаплін носив. Вона посміхнулася, взяла його в руки й довго роздивлялась. А тоді сказала:
— Хочеш, я тебе в ньому сфотографую?
А за годину раптом спитала:
— А хочеш, я сфотографую тебе голою?
— Голою? — посміхнулась Сабіна.
— Так, — рішуче кивнула Тереза.
— Для цього ми обидві мусимо випити, — сказала Сабіна і відкоркувала пляшку вина.
Відчувши слабкість у тілі, Тереза стала мовчазна, тоді як Сабіна ходила кімнатою з келихом у руці й розповідала про дідуся, який був мером невеликого містечка; Сабіна не знала діда; єдине, що після нього лишилось, — оцей котелок та ще фотографія: на трибуні стоїть групка провінційних сановників, один із них — її дід; взагалі незрозуміло, що вони роблять на тій трибуні, можливо, була якась урочистість, можливо, відкривали пам’ятник іншому сановникові, що також носив котелок під час різних урочистостей.
Сабіна довго розповідала про все те, а коли допила третій келих, сказала: «Зачекай!» — і вийшла до ванної кімнати.
Повернулася в купальному халаті. Тереза узяла апарат і піднесла його до ока. Сабіна розгорнула халат.
Апарат водночас правив Терезі й за механічне око, яким вона роздивлялась Томашеву коханку, і за вуаль, якою ховала своє обличчя.
Сабіні потрібен був певний час, поки вона зважилася зовсім скинути халат. Ситуація, в якій опинилася, була трохи складнішою, ніж вона собі уявляла. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези й сказала:
— Тепер я фотографуватиму тебе. Роздягнися.
Слово «роздягнися» Тереза багато разів чула від Томаша, і воно врізалося їй у пам’ять. Це був Томашів наказ, який тепер коханка адресувала дружині. Цією магічною фразою він поєднав їх обох. Це був спосіб, яким він раптово переводив безневинну розмову з жінкою на еротику: не пестливим дотиком руки, не лестощами, не проханнями, а наказом, висловленим зненацька, тихим голосом, а проте владно, причому навіть не доторкувався до жінки. Він і Терезі часто казав таким самим тоном «роздягнись!», і хоча казав це тихо, часом навіть пошепки, це був наказ, і її збуджувала власна покірливість. Тепер, коли Тереза почула те саме слово, її бажання підкоритися було, мабуть, іще більшим, бо послухатися когось чужого — особливе шаленство, а в цьому випадку шаленство було ще прекраснішим, бо наказував не чоловік, а жінка.