Нестерпна легкість буття
Шрифт:
У міркуванні Скота Еріугени ми можемо знайти ключ до якогось теологічного виправдання (якщо сказати по-іншому — теодіцеї) екскрементів. Доки людині дозволено було лишатися в раю, вона або (подібно Ісусу, як собі це уявляв Валентин) не випорожнювалась, або, що видається вірогіднішим, екскременти не сприймалися як щось бридке. А коли Бог вигнав людину з раю, він дав їй спізнати огиду. Людина почала приховувати те, чого соромиться, а, знявши покров, була засліплена великим сяйвом. Так, спізнавши огиду, вона спізнала потому і збудження. Без екскрементів (у прямому і непрямому значенні слова) не було б сексуальної любові, такої, якою ми її знаємо: з шаленим биттям серця
У третій частині роману я розповідав про те, як напівгола Сабіна з котелком на голові стояла біля вдягненого Томаша. Дещо я тоді не сказав. Коли вона дивилася на себе в дзеркало, збуджена власного комічністю, вона раптом уявила собі, що Томаш, отак із котелком на голові посадить її на унітаз і вона перед ним випорожниться. В цю мить у неї закалатало серце, запаморочилося в голові, вона потягла Томаша на килим й одразу ж закричала від насолоди.
Суперечка поміж тими, хто твердить, нібито світ був створений Богом, і тими, хто переконаний, нібито він виник сам по собі, упирається в щось таке, що перевищує наш розум і досвід. Значно реальніша відмінність поміж тими, хто сумнівається у бутті, яке було дане людині (як завгодно чи ким завгодно), і тими, хто беззастережно приймає його.
За всіма європейськими віросповіданнями, релігійними й політичними, першою стоїть глава книги Буття, з якої випливає, що світ був створений справедливо, що буття прекрасне, отже нам належить правильно розмножуватися. Назвемо цю основну віру категоричною згодою з буттям.
Якщо до недавнього часу на місці слова «гівно» в книжках ставили крапки, робилося це не з моральних міркувань. Не будемо ж ми твердити, що гівно аморальне! Незгода з гівном метафізична. Хвилини виділення фекалій — це щоденний доказ неприйнятності Створення. Одне з двох: або гівно прийнятне (і тоді ми не зачиняємося в туалеті!), або ми створені неприйнятним способом. Із цього випливає, що естетичним ідеалом категоричної згоди з буттям є світ, у якому гівно відкидається і всі поводяться так, нібито його не існує зовсім. Цей естетичний ідеал називається кіч.
«Кіч» — німецьке слово, що виникло в середині сентиментального дев’ятнадцятого століття і поширилося потім у всіх мовах. Проте від частого вживання затерлося його первісне метафізичне значення: кіч є повне заперечення гівна у прямому й переносному значенні слова; кіч виключає зі свого поля зору все, що в людському існуванні по суті своїй неприйнятне.
Перший Сабінин бунт проти комунізму мав не етичний, а естетичний характер. Огиду в неї викликала не стільки огидність комуністичного світу (зруйновані замки перетворені на корівники), а скільки ота маска краси, яку він натягав на себе, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю цього кічу для неї стало свято, що називалось Першотравнем.
Вона бачила Першотравневі демонстрації в ті роки, коли люди були ще сповнені ентузіазму або старанно його вдавали. Жінки, вдягнені в червоні, білі, блакитні блузки, утворювали різні фігури, які добре було видно з балконів та вікон: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж окремими частинами колони йшли маленькі оркестри, що грали марші. Коли колони наближалися до трибуни, навіть найзнудженіші обличчя, осявалися усмішкою, ніби хотіли довести, що вони, як і належить, радіють, або точніше, що належним чином погоджуються. І йшлося не про просту згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня живилося з глибокого колодязя категоричної згоди з буттям. Неписане, невисловлене гасло демонстрації був не «Хай живе комунізм!», а «Хай живе життя!» Сила і підступність комуністичної політики полягала в тому, що вона привласнила собі це гасло. Саме ця ідіотична тавтологія («Хай живе життя!») втягувала в комуністичну демонстрацію навіть тих, кому тези комунізму були зовсім байдужі.
Через десять років (вона жила уже в Америці) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму великому автомобілі. На задньому сидінні тулились одне до одного четверо його дітей. Сенатор зупинився; діти вийшли з машини й побігли по широкому газону до будівлі стадіону, де був штучний каток. Сидячи за кермом і мрійливо дивлячись услід чотирьом фігуркам, сенатор звернувся до Сабіни:
— Погляньте на них… — Описавши рукою коло, яке мало обійняти стадіон, газон і дітей, він додав: — Оце я називаю щастям.
За цими словами була не лише радість від того, що діти бігають і трава росте; в цьому був прояв глибокого розуміння щодо жінки, яка прийшла з країни комунізму, де, на сенаторове переконання, і трава не росте, і діти не бігають.
А Сабіна саме в ці хвилини уявляла собі сенатора на трибуні празької площі. Посмішка на його обличчі була точнісінько така ж, яку комуністичні державні діячі з висоти своєї трибуни посилали громадянам, які теж посміхалися в колонах унизу.
Звідки сенатор знав, що діти означають щастя? Хіба він зазирав їм у душі? А що, коли в ту хвилину, як вони щезли йому з очей, троє з них накинулися на четвертого й заходилися лупцювати його?
У сенатора був лише один аргумент на користь такого твердження: його почуття. Там, де говорить серце, розуму не належить заперечувати. В імперії кічу панує диктатура серця. Почуття, яке викликає кіч, має бути, звичайно, таким, щоб його поділяло багато людей. І тому кіч не може будуватися на незвичній ситуації, він тримається на основних образах, закарбованих у людській пам’яті: невдячна дочка, занедбаний батько, діти, що біжать по газону, зраджена батьківщина, спогад про перше кохання.
Кіч зворушує до сліз. Перша сльоза каже: — Як це чудово — діти, що біжать по газону!
Друга сльоза каже: — Як це чудово — розчулитися разом з усім людством, дивлячись, як діти біжать по газону!
Лише ця друга сльоза робить кіч кічем.
Братство всіх людей на землі можна буде заснувати лише на кічі.
Ніхто не знає цього краще за політиків. Коли поряд з’являється фотоапарат, вони враз кидаються до найближчої дитини, щоб підняти її вгору й поцілувати в обличчя. Кіч — це естетичний ідеал усіх політиків, усіх політичних партій і рухів. У суспільстві, де співіснують різні політичні напрямки, а отже, їхній вплив взаємно виключається або обмежується, ми можемо ще якось порятуватися від інквізиції кічу; особистість може зберегти свою індивідуальність, художник — творити несподіваний твір. Але там, де один політичний рух має необмежену владу, ми вмить опиняємося в імперії тоталітарного кічу.
Якщо я кажу «тоталітарного», це означає: усе, що порушує кіч, викидається з життя: будь-який прояв індивідуалізму (бо всяка відмінність — це плювок в обличчя усміхненого братства), будь-який сумнів (бо той, хто почне сумніватися в чомусь дрібному, закінчить сумнівами щодо самого життя), іронія (бо в імперії кічу треба до всього ставитись якомога серйозніше), і мати, котра залишила сім’ю, або чоловік, котрий віддає перевагу чоловікам, а не жінкам, і тим самим ставить під загрозу священний лозунг «любіть одне одного і розмножуйтесь».