Невидимець
Шрифт:
— Я що, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел. — Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Куди к…
— Не хвилюйтеся, — промовив Голос.
— Годі вже вам фокуси строїти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. — Де ви? Буду ще я хвилюватись!
— Не хвилюйтесь! — повторив Голос.
— Ось ви зараз хвилюватиметесь, дурню ви один, — погрозився містер Томас Марвел. — Де ви? Ось лишень я набачу вас…
Мовчання.
— А може, ви під землею? — спитав він.
Відповіді не було.
— Пі-і-їт! — цвірінькнула десь далеко трусихвістка.
— Теж мені пі-і-їт, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди оком не кинь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої трусихвістки, порожньо було й у небесній блакит.
— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. — То я випив. Так я її думав.
— То не сп’яну, — промовив Голос. — І з нервами у вас гаразд.
— О-о! — зойкнув містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — То я випив, — безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. — Але можу присягтись, що я чув голос, — прошепотів він.
— Звичайно, чули.
— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руки до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло і здивувало цим іще більше.
— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.
— Це вже я схибнувся… — сказав містер Томас Марвел. — Кепська справа. І все через ті кляті черевики, їй-бо, схибнувся. Або це — привид.
— Ні те і ні те, — мовив Голос. — Слухайте.
— От бевзь, — сказав містер Марвел.
— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
— То ти думаєш, що це нахимерилось?
— А то як же ще? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи собі потилицю.
— Гаразд, — з полегкістю мовив Голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
— Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі гіросвистів камінець, пролетівши попри саме плече містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінь підстрибнув угору, пролетів складною кривою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Марвел був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його босий великий палець, одскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і завив. Тоді він порвався тікати, наштрикнувся на якусь невидиму перепону, полетів сторчма і, коли отямився, уже сидів на землі.
— Ну, — промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, повиснув у повітрі над головою бродяги, — то це все химерить твоя уява?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос, — я дам тобі каменюкою по голові.
— Здорово, — казав містер Томас Марвел, сидячи на землі, тримаючи забитий палець ноги і не спускаючи з ока третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
— А це ж — дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидима людина.
— Верзіть собі казна-що, — відповів містер Марвел, кривлячись від болю. — Де ви сховались, як ви це робите, просто я не знаю…
— От і добре, — мовив Голос. — Я просто невидимий. І я хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це ясно кожному. Вам нема чого так нетерпеливитись, добродію. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?
— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ти збагнув, що…
— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.
— Тут. Кроків за десять перед тобою.
— Облиште. Я ж не сліпий. А зараз ви будете розповідати мені, ніби ви — просто повітря. Я — не з тих неуків-бродяг…
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас нема ніякої плоті? Може, ви — тільки порожній голос, га? Самий тільки пащекун?
— Та ні, я — істота людська, із звичайної плоті; я мушу пити, їсти, вкриватися від негоди… але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
— Значить, ви таки справжній?
— Ну звісно, що справжній.
— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, — попросив Марвел. — Тоді це вже не буде таким з біса дивацьким.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвела пойняв неймовірний подив.
— Оце маєш! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Надзвичайно! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… — Містер Марвел пильно оглянув порожняву перед себе, — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.
— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
— Ага! Хоч ви — ніби й дух.
— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.
— Е, як на мій скромний казанок, воно досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як же це ви спромоглися, до дідька?
— Довго розповідати. І до того ж…
— А знаєте, вся ця штука так мене разить.
— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я міг би вбити… І побачив тебе…