Невидимець
Шрифт:
— Можу побожитись, що там усе було як слід, — містер Гілас глянув на годинника, — двадцять хвилин тому.
Він розмірковував над цією невідомою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталась ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилась, в отворі вікна вигулькнула покоївка в капелюшку й пальті, хапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч із нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних
— Боже! — скрикнув вражений якоюсь думкою містер Гілас. — Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, усе це — правда!
Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, голос містера Гіласа оглашенно закричав:
— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде!
Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг грядкою спаржі і далі через тенісний майданчик мчав до будинку.
— Увіходити вам не можна, — попередив його містер Гілас, засуваючи засуви. — Я дуже вам співчуваю, що він женеться за вами, але увіходити вам не можна.
Спотворене жахом Кемпове обличчя притислося до шибки; він почав шалено гатити в раму й смикати її. Побачивши, що всі зусилля його ні до чого, Кемп перебіг по веранді, перестрибнув через поручні і почав гамселити молотком у бічні двері. Потім, вихопившись через біч!ну хвіртку, він вибіг на шлях перед фасадом будинку. Щр страханий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цим разом невидимі ноги. Тут містер Гілас дременув нагору і решту ловів не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.
Вибігши на шлях, Кемп, природно, побіг униз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як на людину, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було біле та мокре, розважав він усе цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи на волю босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.
Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — неописанно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під горбом, — страх як далеко. Здавалось, ніколи не посувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі дачі, що спали під надвечернім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу — але могли ж бо вони передбачити такі випадки, як цей! Ось перед очима його почало зводитись місто, затуляючи море позаду; рухались люди. Он унизу під’їхала конка. Якраз за нею — поліційна управа. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.
Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє порвалися бігти. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько; у “Веселих крикетистах” галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув “Веселих крикетистів”, добіг до кінця вулиці і опинився серед людей. Кучер конки з своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч з розпряженими кіньми. Далі, з-за куп піску, визирали здивовані обличчя грабарів.
Кемп трохи стишив ходу, але, почувши кроки свого переслідувачі, пршдотив. знову. “Невидимець!” — крикнув він грабарям, невилазним жестом показуючи на щось, з, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Зрікшися плану ховатись у поліції, Кемд звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; збуджені матері, відчиняючи двері та вікна, щось із серцем кричали до нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що народ біжить і кричить.
Кемп глянув вулицею в напрямі пагорба. Яких ярдів двадцять ззаду він уздрів здорбвенного грабаря, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік з дрючком у руках.
— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось.
Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо…
— Він десь близько! — гукнув Кемп. — Станьте вряд, перетніть йому…
Тут його сильно вдарено по вуху; він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавила йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув скрик болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ грабаря. На обличчя йо”у капнуло щось мокре; пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.
— Впіймав! — верескнув Кемп. — Допоможіть! Поможіть же! Тримайте його! Він унизу! Тримайте йому ноги!
Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг, важке дихання.
Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та дерли невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.
Купа тіл знову впала на землю. Боюся, що били там люто. І раптом пролунав дикий крик: “Милосердя! Милосердя!” — і швидко завмер.
— Облиште його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад. — Він — поранений, кажу я вам. Відійдіть!
Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі, дюймів па п’ятнадцять од землі, і притиснув долі невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.