Незнайко на Місяці
Шрифт:
Почувши дзвін, що кликав до сніданку, коротульки повскакували й помчали в їдальню. Смачно поснідавши, вони вибігли з їдальні й почали гратись у схованки, в квача, довгу лозу та інші цікаві ігри. Дехто побіг на гойдалки та каруселі, інші, почувши дзвоник, повернулися в кінотеатр, сеанси в якому починалися з самого ранку, точніше — одразу після сніданку.
Гасаючи один за одним по апельсиновому гаю, коротульки натрапили серед дерев на галявину з великим чотирикутним майданчиком для гри в шарашки. Тут же був цілий набір дерев'яних молотків з довгими держаками й дві шарашки, тобто все, що потрібно для цієї захопливої рухливої гри. Слід сказати, що шарашкою місячні коротульки називають велику дерев'яну кулю завбільшки з коротулячу голову. Таких шарашок
Ця на перший погляд проста гра насправді дуже цікава й має широку популярність серед місячних коротульок. Як і кожна гра, гра в шарашки має свої правила, а також свою тактику і стратегію. Правила полягають у тому, що гравці не мають права бити один одного дерев'яними молотками по ногах і по головах; все інше дозволяється: можна притримувати шарашку, наступаючи на неї ногою, можна вибивати її за лінію майданчика, можна відштовхувати суперника плечем або рукою. Тактика й стратегія полягає в тому, що капітан команди може поділити своїх гравців на два загони: загін нападаючих і загін захисників. Завдання нападаючих — загнати в ямку шарашку суперників; завдання захисників — захистити свою шарашку від чужих гравців. Іноді капітан ділить команду порівну, й така система гри називається 6 на 6. Іноді він вважає за потрібне виділити в нападаючий загін сім гравців, а в захисті лишити тільки п'ять. Тоді система гри називається 7 на 5. Буває система 8 на 4, а також система 12, тобто коли капітан зовсім не ділить команду на загони. Правда, і в цьому разі гравці заздалегідь домовляються між собою, хто з них гратиме в захисті, хто в нападі, але під час гри вони міняються ролями, щоб спантеличити суперника. Ясно без слів, що розмаїття стратегічних прийомів робить цю гру надзвичайно цікавою.
Як тільки знайшли майданчик, одразу ж організувалося чотири команди шарашників, але ж усі чотири не могли брати участі в грі, тому грали тільки дві команди, а ще дві ждали своєї черги. Правда, цього дня вони так нічого й не діждалися, зате наступного ранку прокинулися раніше й захопили майданчик на цілий день у свої руки. Відтоді в шарашки грали ті, хто раніше прокинеться й раніше побіжить до майданчика. Скінчилося тим, що найзаповзятливіші гравці вирішили не залишати майданчика навіть на ніч, а лягали спати тут же. Це їм було неважко, тим паче, що клімат на острові Дурнів дуже теплий, дощів майже не буває і спати можна хоч просто неба. Таким чином, лишилося тільки дві команди шарашників, зате грали вони з ранку до вечора, не знаючи, як кажуть, ні перерви, ні відпочинку.
На той час і всі інші коротульки розділилися, якщо можна так висловитись, за інтересами. Крім шарашників, тут були карусельники, колесисти, чехардисти, кіношники, картярі й козлисти. Неважко догадатися, що карусельниками називали тих коротульок, які цілими днями каталися на каруселях; колесистами — тих, що любили обертатися на чортовому колесі; чехардисти, природно, були ті, котрі не визнавали нічого, крім гри в чехарду, тобто довгу лозу. Козлисти цілісінькі дні сиділи за столиками й з усіх сил стукали кісточками доміно, граючи в «козла». Картярі, зібравшись партіями по четверо, сиділи на травичці й грали в карти, здебільшого в підкидного дурня. Нарешті, кіношники з ранку й до ночі сиділи в кінотеатрі й сеанс за сеансом дивилися різні кінофільми. Нічого, звісно, й казати, що така одноманітність у заняттях притупляла розумові здібності коротульок, повільно готуючи перехід їх у тваринний стан.
Вважалося, між іншим, що дивитися кінофільми — заняття інтелектуальніше, тобто корисніше для розуму, ніж гра в шарашки або в «козла». Та це помилка, бо зміст фільмів був надто безглуздий, щоб давати якусь поживу для розуму. Дивлячись
Треба сказати, що Незнайко й Козлик теж не уникнули загального захоплення і цілими днями не вилазили з кінотеатру, з ранку до вечора нерухомо сиділи в кріслах, втупившись у кіноекран. Якось надвечір вони раптом відчули, що їхні спини мовби одерев'яніли від нерухомості й навіть не розгинаються, так що ні той, ні той не могли встати з місця. Страшенно перелякавшись, Незнайко й Козлик примудрилися якось зіскочити із своїх крісел на підлогу і, не розгинаючи спини, навкарачках виповзли з кінотеатру на повітря. Порачкувавши по травичці, вони ледь-ледь розігнули свої хребти й зіп'ялися на ноги. Спочатку вони очманіло дивились один на одного, ніби не розуміючи, в чому справа. Нарешті у Незнайка на обличчі з'явився осмислений вираз, і він сказав:
— Слухай, Козлику, коли ж ми з тобою будемо човна робити?
— Якого човна? — здивовано спитав Козлик.
— Ну, не знаєш, які човни бувають? Яким по воді плавати.
— А нащо нам по воді плавати?
— Так ми ж збиралися втекти з цього острова Дурнів.
— Ах, он що! — вигукнув Козлик. — Ну що ж, завтра почнемо робити човна.
Проте назавтра вони забули, що збиралися робити човен, і зранку побігли гойдатися на гойдалці, кататися на каруселях і спускатися з гірки на килимках. Ці заняття так захопили їх, що всі думки про втечу знову вилетіли в них з голови, і дні минали як і раніше. Правда, Незнайко інколи наприкінці дня спохвачувався і казав:
— Ой Козлику, відчуваю, що ми з тобою станемо баранами!
— Та що ти! — махав руками Козлик. — Досі не стали, і далі не станемо. Хто це сказав? Ніхто не сказав. Поживемо — побачимо.
— Але ж буде пізно, коли побачимо.
— Ну гаразд, завтра почнемо робити човен.
Але знову приходило завтра, і все лишалося, як і доти. Козлик, захоплений катанням, гойданням, кружлянням та іншими розвагами, вже й слухати нічого не хотів про втечу. Як тільки Незнайко роззявляв рота, щоб нагадати про човен, Козлик нетерпляче махав рукою і кричав:
— Завтра!
Кінчалося тим, що й Незнайко перестав згадувати про човен.
Одного разу друзі з самого ранку залізли на карусель і докаталися до того, що Незнайкові запаморочилось у голові, і він упав на землю. Ледве звівшись на ноги й похитуючись, неначе п'яний, він пішов у апельсиновий гай. Перед очима у нього все було наче в тумані. Через якийсь час він вийшов з гаю і побачив удалині щільний дерев'яний паркан, пофарбований голубою фарбою. Не розуміючи, як він попав сюди, Незнайко зупинився і в цей час почув якісь дивні звуки, що долинали з-за паркана:
— Бе-е-е! Ме-е-е!
Вирішивши дізнатись, яка істота видає ці дивні звуки, Незнайко підійшов до паркана й хотів зазирнути в щілину, але це йому не вдалося, бо дошки паркана були припасовані щільно. Не довго думаючи, він ухопився за верхівки дощок руками й виліз на паркан. Перед його очима відкрився зелений луг, недалеко тік струмок, а за ним чорнів ліс. На лузі, збившись укупу, паслась отара білих баранчиків. Два руді кудлаті пси стерегли їх. Тільки-но якийсь баранчик відбивався від отари, собаки, гавкаючи, кидалися до нього й заганяли назад.
Біля паркана, недалеко від Незнайка, ніби стіжок сіна, височіла купа овечої вовни. Кілька коротульок сиділи навпочіпки біля купи і, озброївшись великими ножицями, стригли баранів. Бідні тварини покірно лежали на землі із зв'язаними ногами, навіть не мекаючи. Закінчивши стригти, один з коротульок розв'язав баранчика і, підхопивши під черевце рукою, поставив на ноги. Незграбно переставляючи занімілі від нерухомості ніжки, баранчик зашкутильгав до отари. Без своєї пишної шубки він видавався надзвичайно худеньким і до того кумедним, що Незнайко, дивлячись на нього, ледве стримувався від сміху. Баранчик тим часом зупинився і, повернувши вбік голову, жалібно забекав: